Глава 2.4

Вівіан добре знала, яким буває їхній шеф, коли в нього поганий настрій. Тому роздратування її відразу вляглося. На зміну йому прийшло розуміння. Вона співчутливо посміхнулася.

– Можна подумати, це я винна, – між тим продовжувала скаржитися Ельжбета, – що у всіх дівчат у думках один тільки майбутній бал і що єдине, що їх наразі турбує – це чи зможуть вони на балу затьмарити усіх своїх суперниць і чи вдасться їм за два обіцяні їм танці зачарувати Високого лорда! – вона скривила кумедну пичку, зітхнула, з кілька секунд помовчала, услід за чим додала: – Коротше, усе як завжди! Й тому сиджу, як дурепа, і спостерігаю!

Відвівши погляд від оглядового вікна, Вівіан знову посміхнулася і насмішкувато запропонувала.

– Не бачу жодної проблеми! Не подобається сидіти, поміняйся місцями або з Турином, або з Закері! – вказавши поглядом на вдягнених в мундири гвардійців емпата та менталіста, що стояли по стійці смирно, зображуючи з себе охорону. – Щось мені підказує, що вони тобі не відмовлять!

Нарочито демонстративно насупившись, Ельжбета спідлоба зиркнула на подругу.

– Знущаєшся?! – підкреслено скривдженим голосом поцікавилася вона. І одразу ж сама собі й відповіла: – Знущаєшся! – кивнувши своїм думкам, констатувала вона. – Подруга, називається! Замість того, щоб співчувати, вона знущається!

Вівіан розвела руками.

– Вибач, але дивлячись на муки Туріна й Закері, у мене ніяк не виходить тобі співчувати, – посміхнулася вона.

– Мучки?! – пирхнула Ельжбета. – З чого ти це взяла, що вони страждають? Вони там, щоб ти знала, справою зайняти! У якій кожен із них профі! А я… тут… А я мало того, що  зайнята хтозна чим, так я ще й дуже погана в цьому! Ти ж знаєш мене, Ві, я людина дії, а не психології! Так, я звісно ж досить непогано вмію читати міміку та жести людей, але… не тоді, коли я вимушена спостерігати одразу за дев’ятьма!

– Дев’ятьма? – здивовано перепитала принцеса і відразу ж взялася рахувати. – Хммм... І справді, дев’ять... – задумливо промовила вона, услід за чим поцікавилася у подруги. – А чому це їх дев’ять, а не десять?

– Ти у мене питаєшь? – щиро здивувалася Ельжбета. – Найшла у кого! Взагалі-то, це я збиралася запитати у тебе про зниклу десяту! А виходить, що й ти теж не знаєш… – задумливо додала вона.

– Ні, не знаю, – у тон подрузі одночасно розгублено й задумливо відповіла Вівіан, заперечливо хитаючи при цьому головою.

– Це добре! – несподівано для подруги раптом переконано оголосила Ельжбета і пояснила: – Це означає, що дівчина жива! Інакше, тебе б вже покликали!

– Так от чому шеф на тобі відірвався! – здогадалася Вівіан. – Постраждала ще одна дівчина!

– Не просто ще одна, а та, яку наш шеф використав для того, щоб спробувати вивести з рівноваги Лукрецію, – змовницьким тоном сповістила Ельжбета подругу.

– Так от воно що! – з розумінням у голосі вигукнула Вівіан. – Бідолашний шеф! Уявляю, як йому зараз прикро на душі. Адже ж він напевно пообіцяв дівчині, що їй нічого боятися, тому що вона під його захистом. Бідолашна дівчина… бідолашний шеф…