Глава 2.2

Що ж до молодшої доньки голови купецької гільдії Вігдіс Фрідлейф, то вона на відміну від двох згаданих вище товаришок по конкурсу не відчувала ні нудьги, ні роздратування.

З комфортом розмістившись у куточку м’якого двомісного дивана, вона, підклавши під точену щічку витончену праву долоньку, солодко спала, поцмокуючи при цьому пухкими губками й посопуючи акуратненьким носиком.

Варто зазначити, що й посапування й поцмокування Вігдіс Фрідлейф були ледь чутними, й цілком могли залишитися ніким непоміченими, якби не тонкий, музичний слух й надчутлива нервова система її сусідки по дивану Агнетти Віртаненської, яка у зв’язку з мігренню спровокованою безсонною ніччю, теж була дуже й дуже не проти трохи подрімати.

Спадкоємиця древнього, але зубожілого знатного роду леді Агнетта Віртаненська, як і усі представниці древніх аристократичних сімей, була дівчиною, що отримала у всіх відносинах гарне виховання і, в цілому, вирізнялася доброчесністю, милосердям й чинністю.

Тому, навіть, незважаючи на те що її головний біль і, як наслідок, також роздратування посилювалися з кожною секундою, вона протягом більш ніж півгодини, самовіддано намагалася, якщо не звикнути, то хоча б подумки відсторонитися від діючих їй на нерви соплячих і цмокаючих звуків.

Настільки самовіддано, що якби дратівливо солодко спляча сусідка видавала свої «нуф-нуф-нуууууф» й «цьом-цьом-цьом» з однаковими паузами та монотонно, то у неї усе б вийшло!

Але огидно міцно спляча сусідка думала тільки про себе, егоїстко!

Й саме тому паузи між її «нуф-нуф-нуууууф», що піднімалися угору, намагаючись узяти якомога найбільш високі ноти, й спадаючи у низ до басів «у-ууу» й «цьом-цьом-цьом» – були увесь час різними!

Ну і як, як скажіть, будь ласка, добрі люди, до цього можна було звикнути?! От і Агнетта не змогла. Хоча, бачать боги, вона намагалася! Більш того, вона прагнула цього усією душею! Але…

Знову й знову ловила себе на тому, що після «нуф-нуф-нуууууф» й «у-ууу», затамувавши подих, чекає, коли ж, нарешті, з іншого боку дивану прозвучить «цьом-цьом-цьом».

І саме це очікування виявилося тим, що змусило її таки забути й про любов до ближнього й з дитинства привите їй благочинність, і від щирого серця побажати суперниці…

Хоча, правильніше, мабуть, розповідати про усе по порядку, а це було потім…

Спочатку ж була новоявлена розпорядниця відбору, яка, отримавши прочуханку від шефа, за розпорядженням того ж шефа, зібрала усіх своїх підопічних у спеціальній «наглядовій» вітальні.

На її нещастя, у Білому замку така була! Моргу не було, а «наглядова» вітальня, бачите, була!

І зібрала вона дівчат у цій вітальні, само собою, для того, щоб отримати змогу за ними поспостерігати, так би мовити, у стресовій обстановці.

Сама Ельжбета вважала це заняття не тільки нудним, але й марною тратою часу. Але з їх зазвичай цілком адекватним й резонним шефом іноді було краще не сперечатися, яке б ідіотське розпорядження, на думку підлеглих, він не віддавав.