Глава 2

Глава 2

Третя з дочок Стального Високого лорда, леді Лагерта Корхонен сиділа на краєчку дивана, дивлячись задумливим поглядом у розписну стелю. Білошкіра, золотоволоса й блакитноока, вона відрізнялася вражаючою красою й тому цілком могла скласти конкуренцію зображеним на стелі білокрилим янголицям.

І хто знає, можливо, саме про це вона як раз і розмірковувала.

От тільки благосного настрою їй це заняття аж ніяк не додавало. Інакше б рясно усипане діамантовою крихтою віяло, що вона тримала у руках, не дозволило б собі аж настільки гучно клацати кожен раз коли його розкривали й закривали.

Повненька й невисока брюнетка Беребра, сьома донька суперплодовитого контр-адмірала Халстейна, яка при цьому навіть й близько не була наймолодшою з його дітей, сталевим лордом вихована не була, і з цієї причини витримку мала набагато меншу ніж її сусідка.

– Довго ще? – мало не щохвилини тяжко зітхала вона, звертаючись до усіх відразу і не до кого конкретно.

Задля літописної достовірності, слід зазначити, що подібну тактику «допиту» вона обрала не відразу, а лише після того, як зображуючи із себе сліпоглухонімих гвардійці тричі проігнорували її запитання, що при зверненні до них звучало як:

«Шановні господа гвардійці, а скажіть, будь ласка, як довго нам ще чекати на цю вашу нову розпорядницю?»

Що ж до молодшої доньки голови купецької гільдії Вігдіс Фрідлейф, то вона на відміну від двох згаданих вище товаришок по конкурсу не відчувала ні нудьги, ні роздратування.

З комфортом розмістившись у куточку м’якого двомісного дивана, вона, підклавши під точену щічку витончену праву долоньку, солодко спала, поцмокуючи при цьому пухкими губками й посопуючи акуратненьким носиком.

Варто зазначити, що й посапування й поцмокування Вігдіс Фрідлейф були ледь чутними, й цілком могли залишитися ніким непоміченими, якби не тонкий, музичний слух й надчутлива нервова система її сусідки по дивану Агнетти Віртаненської, яка у зв’язку з мігренню спровокованою безсонною ніччю, теж була дуже й дуже не проти трохи подрімати.

Спадкоємиця древнього, але зубожілого знатного роду леді Агнетта Віртаненська, як і усі представниці древніх аристократичних сімей, була дівчиною, що отримала у всіх відносинах гарне виховання і, в цілому, вирізнялася доброчесністю, милосердям й чинністю.

Тому, навіть, незважаючи на те що її головний біль і, як наслідок, також роздратування посилювалися з кожною секундою, вона протягом більш ніж півгодини, самовіддано намагалася, якщо не звикнути, то хоча б подумки відсторонитися від діючих їй на нерви соплячих і цмокаючих звуків.

Настільки самовіддано, що якби дратівливо солодко спляча сусідка видавала свої «нуф-нуф-нуууууф» й «цьом-цьом-цьом» з однаковими паузами та монотонно, то у неї усе б вийшло!

Але огидно міцно спляча сусідка думала тільки про себе, егоїстко!

Й саме тому паузи між її «нуф-нуф-нуууууф», що піднімалися угору, намагаючись узяти якомога найбільш високі ноти, й спадаючи у низ до басів «у-ууу» й «цьом-цьом-цьом» – були увесь час різними!

Ну і як, як скажіть, будь ласка, добрі люди, до цього можна було звикнути?! От і Агнетта не змогла. Хоча, бачать боги, вона намагалася! Більш того, вона прагнула цього усією душею! Але…

Знову й знову ловила себе на тому, що після «нуф-нуф-нуууууф» й «у-ууу», затамувавши подих, чекає, коли ж, нарешті, з іншого боку дивану прозвучить «цьом-цьом-цьом».

І саме це очікування виявилося тим, що змусило її таки забути й про любов до ближнього й з дитинства привите їй благочинність, і від щирого серця побажати суперниці…

Хоча, правильніше, мабуть, розповідати про усе по порядку, а це було потім…

Спочатку ж була новоявлена розпорядниця відбору, яка, отримавши прочуханку від шефа, за розпорядженням того ж шефа, зібрала усіх своїх підопічних у спеціальній «наглядовій» вітальні.

На її нещастя, у Білому замку така була! Моргу не було, а «наглядова» вітальня, бачите, була!

І зібрала вона дівчат у цій вітальні, само собою, для того, щоб отримати змогу за ними поспостерігати, так би мовити, у стресовій обстановці.

Сама Ельжбета вважала це заняття не тільки нудним, але й марною тратою часу. Але з їх зазвичай цілком адекватним й резонним шефом іноді було краще не сперечатися, яке б ідіотське розпорядження, на думку підлеглих, він не віддавав.

І доручене їй спостереження за підопічними було саме таким випадком. Далеко не першим, на жаль, під час її служби. Проте, саме тому вона знала, що коли шеф віддає такі накази, він або щось підозрює, або йому відчайдушно потрібна хоч якась зачіпка.

Іншими словами, віднестися до завдання недбало й абияк вона не могла. Вона мала щось побачити.

Ще б знати, що саме? Розмірковувала Ельжбета. І як це щось не пропустити, спостерігаючи за дев’ятьма дівчатами. До речі, а чому їх лише дев’ять? Куди поділася десята? Хммм… Так от чому у шефа аж настільки препоганий настрій! Невже ще одну дівчину вбили? Схоже, що так… Можливо Вівіан щось знає? Точно, Вівіан! Одна голова – це добре, але дві – краще! Вирішила вона й відправила подрузі вісника.

Отримавши від подруги вісника з лаконічним посланням: «Ти мені терміново потрібна!», Вівіан з тяжким зітханням сумно подивилася на ванну, що заклично підморгувала їй переливами піни й спокушала запахом розмарину та жимолості.

Борючись із спокусою швиденько пірнути в ванну й настільки ж швиденько випірнути, Вівіан докірливо нагадала собі, що подруга написала «терміново».

– Але ж це й, справді, буде швиденько, – тут же заперечила вона сама собі. – Адже мені усього-то й залишається – скинути з плечей халат та зробити один крок вперед. А раптом Бету там вбивають! – присоромила вона сама себе й відразу ж знову сама собі і заперечила: – Це навряд чи… У цьому випадку вона ніколи б не послала за мною, та й послання звучало б по-іншому.

А якщо не вбивають, то дві хвилини справи не вирішать, – резюмувала Вівіан і скинула халат.