Глава 1.4

– Ні, – похитав головою дізнавач. – Вони живі, але їх дуже грубо опрацювали ментально. Це, до речі, одна з причин мого візиту, я маю надію, що, можливо, ви зможете їм допомогти.

Високий лорд активно закивав головою.

– Зроблю усе ще зможу, – охоче запевнив він. – Я тільки… – він задумливо обвів очима кабінет, згадуючи, що ж такого важливого він збирався зробити до того, як до його кабінету завітав дізнавач. – Раф, ну ти зрозумів... – побачивши друга, швидше ствердно, ніж запитально звернувся він до друга й попрямував на вихід.

Рафаель Маріус кивнув, підтверджуючи, що з розсилкою вісників впорається й сам. От тільки вісників розсилати – це одне, а приймати рішення щодо того, кому їх розсилати, а кому вже не треба – це вже зовсім інше.

– Ніку! – звернувся він до Високого лорда, що був вже у дверях. – Кандидатів десять, а наречених, як я зрозумів, вже ні. Отже…

Ніколас на мить замислився, потім махнув рукою й розпорядився:

– Відправляй вісників усім десяти. Усі десять надійні люди, досвідчені воїни та сильні маги. А ні перше, ні друге зайвим нам тут не буде. Та й дівчата, думаю, будуть лише раді ширшому вибору потенційних майбутніх чоловіків.

– Потенційних майбутніх чоловіків? – здивовано уточнив Ілберт Смартіс. – Ви це про що?

– Я мабуть піду, – різко вирішивши, що у своєму кабінеті йому буде комфортніше розсилати вістників, сповістив капітан й, просочившись поміж дізнавача та Високого лорда, нирнув у дверний отвір.

– Про майбутніх чоловіків для моїх, так званих, наречених, – незворушно, підтвердив Ніколас. – Якщо пам’ять мені не зраджує, ви тут з ранку нарікали, що хотіли б скасувати відбір, – почав він здалека. – Так от, в мене з’явилася ідея… – і він виклав свій план, який тепер здавався йому навіть ще більш геніальним, ніж півгодини тому.