Глава 1.3

Знову кивнув, відчуваючи одночасно відчуття сорому за себе й співчуття до дізнавача, що вважав себе винним у смерті дівчини.

«Маріус правий, – думав Ніколас, – я – таки закінчений егоїст. Ця дівчинка прибула сюди на моє запрошення, а мені було аж настільки на неї начхати, що, я навіть побачившись із нею і поговоривши, усе одно не запам’ятав її ім’я».

– Як? – не спитав, а скоріше видихнув він.

Ілеберт Смартіс на мить заплющив очі. Обличчя його спотворила хвороблива гримаса.

– Покоївка знайшла тіло дівчини в її спальні. Обставлено як нещасний випадок. На скроні покійної була невелика рана. Яку та нібито отримала, впавши та вдарившись об кут тумбочки.

– Сліди чужої аури? – швидше, дотримуючись протоколу, ніж тому, що сподіваваючись на відповідь, уточнив Ніколас.

І як він і припускав, Ілберт Смартіс лише вкотре важко зітхнув.

– Ясно, – практично собі під ніс промимрив Ніколас. Однак тут же додав, перейшовши практично на підвищений тон: – Ні, не ясно! Я не розумію, як? Я маю на увазі, що ви припускала щось подібне, й тому очей з неї не спускали! Як так вийшло, що ваші люди недогледіли?! Чому вона мертва?! Ви, звичайно ж, думаєте, що це Лукреція? От тільки я не вірю, що це вона! Ця дівчинка, Олівія, я маю на увазі, вона нічого не знала! Вона нічим не загрожувала Лукреції. І Лукреція це знала. Не могла не знати ... – зрозумівши, що зайве піддався емоціям, він різко обірвав себе. – Перепрошую, за істерику, – самокритично прокоментував власну поведінку Високий лорд. Потім криво посміхнувся й помітив: – Як би це не прозвучало, але свої міркування щодо нашої головної підозрюваної я щойно озвучив. А ви що скажете?

Ілберт Смартіс іронічно хмикнув і з кривою усмішкою признав:

– Я згоден з вами, що Лукреції не було ніякого зиску вбивати леді Стрижевську. От тільки проблема у тому… що на даний момент усе виглядає так, що дівчину і не хотіли вбивати…

Миттєво зрозумівши, до чого хилить дізнавач, Ніколас зрозуміло кивнув. І вкотре сардонічно посміхнувшись, припустив:

– І, само собою зрозуміло, алібі у моєї дорогоцінної невістки на момент загибелі дівчини нема?

– Не у брову, а в око, – з багатозначною іронічною усмішкою кивнув головний дізнавач.

– Але при цьому ніхто не бачив, як Лукреція чи будь хто інший входив або виходив із кімнати Олівії? – продовжив просто для проформи уточнювати Високий лорд.

– Ні, той, хто вбив дівчину, не був аж настільки ласкавим, – іронічно зауважив Смартіс і важко зітхнув. – Втім, не був він чи то вона ласкавим і до моїх агентів. Іншими словами, якщо Лукрецію підставили, то зробили це диявольськи тонко і дуже грамотно. Настільки тонко і грамотно, що зробити це міг тільки хтось із «своїх».

– Її підставили, – переконано констатував Ніколас. – Я не маю вашого досвіду, Ілберте, але я знаю Лукрецію. Вона не пішла б у кімнату до Олівії з’ясовувати з нею стосунки. У її розумінні це нижче за її гідність. Вона викликала б дівчину до себе, як це роблять усі королеви, до яких вона себе відносить, – з іронією у голосі пояснив він свою позицію. Слідом за чим зауважив: – Перепрошую, я не знав, що постраждали також і ваші агенти. Вони теж... – він не договорив, але співрозмовник його зрозумів.