Глава 1.2

Маріус хмикнув, несхвально похитав головою, зморщивши при цьому чоло й насупившись, але те, що йому наказали, таки зробив. Точніше, почав робити. Узяв у руки перо й приготувався записувати.

Вкотре глузливо усміхнувшись, Ніколас продиктував ще шість імен.

Усі десять лордів були молодими, привабливими зовні, достатньо багатими та неодруженими.

Дописавши останнє з імен, капітан знову хмикнув й очікуючи подивився на Високого лорда. От тільки як він не старався приховати свої почуття, ні байдужим, ні шанобливим він не виглядав.

Вкотре посміхнувшись Ніколас нарешті не витримав й посвятив друга у свої плани. Проте той радіти не поспішав.

– Вони мають тільки одягнутися, як ти? Але при цьому жодних ілюзій чи масок? – уточнив педантичний та совісний капітан.

– Жодних ілюзій чи масок, жодних фальшивих імен, – підтвердив Високий лорд. – Моя ідея у тому, щоб надати дівчатам вибір, а не ввести їх в оману.

– Гммм, які у тебе виявляється таланти! – посміхнувся Маріус, який тільки після цих слів друга дозволив собі розслабитися. – Не знав би напевно, що спочатку тобою рухали егоїзм й пофігізм щодо дівчат, зараз захоплювався б твоїм благородством!

Ніколас закотив очі й насмішкувато поцікавився.

– Це був натяк на те, що я маю сказати тобі спасибі?

– Від тебе дочекаєшся! – пирхнув Маріус. – Швидше, це я маю сказати тобі спасибі за те, що ти до мене прислухався, а не в карцер відправив.

Ніколас закотив очі і, ні словом не збрехавши, пробурчав удавано скривдженим голосом.

– Навіть і в думках не було ні про який карцер! Я ж не самодур якийсь, щоб на правду ображатися! Я, щоб ти знав, взагалі не образився! Просто вигляд зробив! А ти, наївний та довірливий купився! Гаразд, годі вже язиком тріпати, – голосом, що раптом став серйозним, резюмував він й нагадав: – Бал вже за чотири години, а нам ще потрібно розіслати десять вісників, щоб…

Вимогливий стукіт у двері змусив його перерватися.

– Увійдіть, – дозволив Ніколас, щиро сподіваючись, що хто б не стояв за дверима, він прийшов не з черговими поганими новинами.

От тільки надія ця не прожила й секунди…

Тільки-но Ніколас побачив вираз обличчя Ілберта Смартіса, одраз ж зрозумів: на всіх відібраних ним лордів – наречених вже не вистачить.

– Хто? – одними губами спитав він.

Головний дізнавач важко зітхнув. Аж настільки важко, що Ніколас навіть здивувався. Не те, щоб він вважав Ілберта Смартіса зовсім байдужим, просто він думав, що хтось, хто стільки років пропрацював у відділі спеціальних розслідувань аж ніяк не може залишатися м’якосердим та чутливим.

– Олівія Стрижевська… – похитавши головою, з явною гіркотою у голосі відповів дізнавач і з новим тяжким зітханням сів у крісло для відвідувачів.

– Олівія Стрижевська?... – повторив Ніколас, намагаючись згадати, чому це ім’я здається йому таким знайомим.

Так і не зумівши згадати, він узяв до рук товстенну папку з особистими справами дівчат, які він досі так і не спромігся переглянути. Розкрив папку, вилучив із неї справу Олівії Стрижевської й подивився на магічний знімок, з якого йому посміхалася тендітна шатенка з величезними довірливо розкритими блакитними очима. І, нарешті, згадав…