Розділ 9

Вона здивовано знизала плечима і подивилася на Навроцького, немов шукаючи підтримку. Борис, починаючи здогадуватися, вп’явся хижим поглядом у Ямпольського, але того вже було не зупинити.

— Заспівай те, що тобі подобається, Ево. Можеш без музики.

Евангеліна подумала, дістала телефон, погортала екран і поклала телефон перед собою.

— Я не знаю текст напам'ять, — сказала, ніби вибачаючись.

Comme une pierre que l’on jette

Dans l’eau vive d’un ruisseau…*

Її голос був недостатньо сильним, а французький далеко не ідеальним, але вона співала з приємною хрипотою, копіюючи Фріду Бокара, і від цього її прононс здавався майже паризьким. Точніше, не співала, вона цю пісню дарувала, навіть руку тримала так, ніби простягає в ній щось. Арсен прикрив очі і завмер. Забуті відчуття проривалися через ті стіни, які він давно поставив всередині і замкнув за ними все, що колись робило його живим.

Він забув про почуття, які були доступні простим смертним і здавалися зовсім зайвими для таких небожителів як він — радість, щастя, кохання та навіть ненависть. Він був впевнений, що позбувся їх вже давно і навіки, а тепер вони погрожували вирватися зсередини і затопити його по самі краєчки.

— Досить, — жорстко наказав, і Ева осіклася, замовкла, вимикаючи телефон.

На мить встановилася незручна тиша.

— Мрії повинні збуватися, Евангеліно, навіть нездійсненні. Ти зможеш поїхати в Париж, — сказав Ямпольський, піднімаючи голову і дивлячись на неї важким поглядом. І знову очманів, розуміючи, що нічого не може прочитати по обличчю дівчини. Її очі були як тиха поверхня озера з місячною доріжкою. Темний вир. Нічого…

Арсен звик лущити людей як переспілі горіхи, він зльоту міг обчислити слабке місце кожної людської особини, він за півсекунди розумів, як підпорядкувати їх волю собі, а тут вперше відчував себе беззбройним. І перед ким? Перед дівчиськом, яка ледь розміняла два десятки років? Арсен стримав гнів, який охопив його, але факт залишався фактом — захист, яку виставила перед собою Евангеліна, не міг пробити його самий проникливий погляд.

Ямпольський весь підібрався, вперше за багато років йому попався такий екземпляр, він би навіть назвав її гідним суперником, якби вона не була така молода.

— Ти зможеш поїхати в Париж, Ево, — повторив Арсен, нахилившись вперед, — якщо станеш фіналісткою конкурсу краси.

— Я? Конкурсу краси? — вона підстрибнула як ужалена. — Хіба я підходжу?

— Що ти вигадав, Арсене, — занепокоївся Навроцький, — Еву не можна на конкурс, у неї проекти, вона мій провідний фотограф.

— Знайдеш собі іншого.

— Але, — Ева безпорадно озирнулася, — там потрібні сукні, навіть кілька, для конкурсів. У мене є, дві, тільки навряд чи вони підійдуть…

— Встань рівно, — Арсен дістав телефон і включив камеру, — який у тебе зріст?

— Метр сімдесят чотири.

— Чудово, — він зробив кілька знімків завмерлої Еви і натиснув «відправити».

— Сукні будуть, — повідомив він, — мій знайомий візьметься за цю справу. Він відомий кутюр'є, ти залишишся задоволена. Як твоє прізвище? — він узяв ручку і подивився на Еву.

— Казаринова, — відповіла та і облизнула губи. Напевно, пересохли від хвилювання, і Арсену це теж сподобалося.

— Добре, йди, Ево, — кивком голови відпустив її Ямпільський.

Взяв список, дописав внизу від руки: «Евангеліна Казаринова».

— Послухай, Арсене, так нечесно, — запротестував Навроцький, — навіщо тобі здалася Евангелінка? Вона ж не те, що ті шалави, прости Господи, вона хороша дівчинка, у неї дочка маленька. І нікого з рідних крім цього козла Безсонова. Залиш її в спокої, нехай працює, а тобі ми підберемо…

— Безсонова? Вона родичка Безсонова?

Вся облрада їла у Ямпольського з рук, тому проблемою це точно стати не повинно.

— Так, він її двоюрідний дядько, але Ева з ними не спілкується. Батьки померли. Не чіпай її, Арсе, прошу тебе!

Арсен навіть очі прикрив, щоб не видати феєрверку, що гуркотів всередині. Все-таки, Шерхан завжди був везучим гадом, везучим і живучим, тепер головне — не злякати фарт, який на цей раз здав йому всі можливі козирі. У його майбутньої дружини немає родичів, які могли б стати проблемою. Бінго!

Взяв ручку і розмашисто написав поруч з ім'ям Еви: «Ямпольська», а «Казаринова» закреслив. А потім, не кажучи ні слова, простягнув лист Навроцькому. Той подивився на лист і лише зітхнув.

— Та зрозумів я вже, зрозумів…

* «Млини мого серця», 1969, Мішель Легран, вкн. Фріда Бокара