28

— Ти не зайнята? — у кімнату зазирнула Софі. Вона була заревана і виглядала глибоко нещасною.

Насправді я була зайнята. В авральному порядку думала, як завтра принести Алекс до вчителя магічну композицію. Тато мій абсолютно самоусунувся: сказав, що не має жодної уяви, як із пульсарів і жолудів зробити щось путнє. А він у нас перфекціоніст — або ідеально, або ніяк. Тому здебільшого не робить нічого: ідеал недосяжний, значить краще не починати.

Ірена підключилася до сімейного мозкового штурму: скинула рецепт зілля з лавра і щурячим оком і раптом заявила, що з цього вийде це чарівна сова. Далі ідей не вистачило. У артефакті ридала Алекс: боялася поганої оцінки. Я рвалася відкрутити шию то Матрвенам, то Трістану де Северану — бо саме через цих двох я не могла допомогти доньці.

— Що трапилось? — відклала кристал зв'язку приділила Софії кілька хвилин.

— Це монстр мене вигнав, — прошепотіла вона.

Не треба було уточнювати, про кого йдеться.

— Завтра маю їхати додому, — додала Софі, і в голосі її прозвучала надія.

— Шкода, — покивала я. Їй справді було шкода, але не так, як себе. — Мені тебе не вистачатиме.

— Ти не могла б з ним поговорити? — в очах Софії забриніла надія. Вона дістала з кишені цукерку і зажувала її, нервово вертіючи в руці фантик.

— Про що говорити? — спитала я.

— Щоб не виганяв мене і дав ще один шанс? — голос тремтів.

— Ти справді думаєш, що я маю на нього вплив? — щиро здивувалась я.

— Не знаю, — знизала плечима Софі. — Але я так надіялася на цей відбір! Мама хвора, чоловік загинув — його рід грошей надсилає в рази менше…

— Краще приглянься до іншого чоловіка, ти ще молода, — порадила я щиро.

— Не видумуй, — відмахнулась Софі, аж трохи накрито від сорому.

Я вхопилась за кристал, заспокоїла Алекс, підправила схему для майбутньої сови і лише потім повернулась до Софії. В очах у неї все ще було те саме благання.

— Я можу спробувати, — нарешті відповіла я. — Але ти мусиш розуміти: Трістан — інквізитор зі сталі. Не кожне слово проб’є його броню. Я скажу, що ти просиш другого шансу, але гарантій не даю.

Софі зітхнула, ніби важкий камінь злетів з плечей.

— Дякую, — прошепотіла вона, і вперше за вечір посміхнулась трохи криво, але щиро.

Я відчувала, як у грудях стискається тривога: сім'я, донька, ті невидимі нитки, що тримають усе в купі. Тут, серед цих чужих кам'яних стін і розкішних покоїв Трістана, кожен крок міг стати вирішальним. А моє маленьке завдання — зробити з каштанів і жолудів сову — раптом видалось найменшою з моїх турбот.

— І ще одне, — додала я Софії, коли та вже підводилась. — Не забувай: про себе тоже треба думати. Ні одна з нас не врятує світ, якщо сама себе не вберегла.

— «Дідусь змайстрував гусеницю», — написала мала й подала мені через перехоплену в коридорі табличку картинку: страшний як смертний гріх ланцюжок із каштанів, який лише з великою натяжкою можна було назвати гусінню. Якщо матуся матиме добре розвинену уяву — можливо.

Я, звісно, не придатна до ідеалізму, але не виношу гіркоти для дитини. Тож без жодного стиду поставила «печать схвалення» під картинкою. — «Це найкраща гусениця, яку я бачила!», — написала у відповідь. І майже одразу зітхнула: одне клопоту менше.

— То ти поговориш із де Севераном? — знову вертала мене до реальності Соня.

— Та що він там такого тобі вчинив? — примусила себе запитати я, ніби зовсім не кидало в жар.

— Він вимагав від мене… таке, — Софі схлипнула й стиснула в руці облуплену цукерку (яку, зрештою, вона взяла у приготованій пані для гостей кошику). — Просив інтимної ласки. Це було принизливо.

Кров у жилах у мене застигла від люті. Хто ж має право? Я відчувала не лише обурення за Софі — ще й дивну роздратованість, що до моєї персони взялися так само вільно, неначе я була чимось загальним, доступним усім.

— А ти що зробила? — різко спитала я. Якщо Софі признається, що піддалася — я вигоню її сама.

— Я відмовила! — впала вона на коліна слова, — він сказав: «Іди геть!» Це несправедливо. І ще… коли ти клопоталася за Кірану, він тебе послухав. Чому ти не зробиш того ж для мене?

У ту мить в двері грюкнув майстер двору — і я вже не змогла далі відкладати розмову.

— Тільки не кажіть, що мене кличе його тиранійшество! — вигукнула я, виставляючи руку вперед. — Я ще не заслужила чергового голодного вечора.

— Магістер де Северан просить вас на вечерю, — сказав Віто і додав, кидаючи оком на мій потертий тренувальний церемоніальний костюм: — Порадив би вдягнути щось кращого гатунку, ніж робочі штани.

Я ледве стримала матюки; робочі штани! Я зірвалася: чому саме я знову маю слухати його примхи? Невже цього дня ще один виклик долі? Серце підказувало — далі буде «штраф», який він уподобав стягувати з претенденток.

— От бачиш, — прошепотіла Софі, як тільки двері за Віто зачинились. — У тебе шанс поговорити з ним є. Будь ласочка, Вікторіє.

Я гірко посміхнулась. Ми ж конкурентки, і в нормі я мала б не палкуватися за неї. Але гризла інша думка: дівчина ризикує в цій справі всім, тож — може маленька заступницька дія не завадить. Невеликий поступок совісті.

— Послухай, — сказала я твердим голосом, — сенс у цій муці невеликий. Ти все одно поїдеш додому. Час грає проти нас, і я сумніваюсь, що де Северан змінить свою волю через прості промовляння.

— А ти така, що йде по головах, — образилась Софі. — Ти як Кірана — холодна й відсторонена.

— Досить, — відповіла я суворо. Я не дозволю, щоб мною маніпулювали.

Та підшкірний штурхан сумління все ж під'їдав мене. Якщо можна врятувати чиюсь долю — чи не гріх мовчати? Тож я вирішила: поговорю. Хай лишить собі шанс відмовити — але я скажу слово за Софію.

Повернувшись до валізи, помалу добирала вечірню одежу. Мої «штани» дійсно не личили для прийому в палаці де Северана — тепер це було яскравим символом його вимогливості й добору по зовнішній політиці. Чому саме мене захотілося бачити знову? Чи достатньо я вже стійко витримала його знущання, що він дозволив запрошення? Серце підказувало: чекати на чергове «штрафування».