27 Трістан

Я торкнувся печатки на кільці і покликав до себе реєстр претенденток — не через якась диковинну залізку, а через мого камердинера: навіщо мені магічні дрібні турботи, якщо піддані вміють приносити звіти? Одна за одною на пергаменті промайнули імена: Софія — та, що весь час тремтіла мов перед суворим вчителем, а не перед майбутнім сюзереном. Чудове полювання: випробувати її. І вже без зайвих драм — наказав привезти дівчину до бібліотеки.

Моя бібліотека — більше театральна споруда, ніж місце справжнього читання. Я — один із тих людей, що можуть чесно зізнатися: книги на полицях для мене насамперед прикраса, корінці зі шкіри й тисненням створюють потрібну атмосферу. Запах шкіри й пергаменту, сукупність томів — все це працює на мою репутацію. Мене гості ліпше сприймають тут. Хоча є в книжках один недолік: вони невблаганні в накопиченні пилюки.

Коли чорнявка переступила поріг, я одним повелительним жестом вказав їй на стелажі з книгами і наказав:
— Прибери тут.

Очі її сповнились покірності та сум’яття. Дівчина в рожевому платті слухняно взяла віник і почала місити пил, рухи її були невпевнені, наче руки не зовсім слухаються. Я сидів, клацаючи перстнем об камінь столу, спостерігав двадцять хвилин з піднятим підборіддям. Вона не вміла прибирати, але дуже старалась. І жодного разу не нарікнула. Мов покірна прислуга. 

— Де твоя дитина? — нарешті спитав я.

Вона здригнулася від мого голосу і ледь не впустила п’єдестал.

— З бабусею… — заїкнулася Софія.

— А чоловік де?..

— Загинув у Четанії, при сьомому поході, — відповіла вона, повернувши до мене бліде обличчя. Страх бив в очах її, мов дощ по шибці.

Я ненавидів такий вигляд — побита собака. Нелюдська крихкість розбурхувала в мені щось дивне.

— Чому ти місиш пил, коли приїхала претендувати на роль матері моєї дитини? — у голосі моєму прозирнуло нетерпіння.

— Ви наказали, — прошепотіла вона, голос ледве чутний. Млявий і переляканий.

Я підвівся зі свого шкіряного крісла і підійшов до неї. Мала постать, втягнена в плечі голова. 

— А якби я наказав зробити тобі що-небудь інтимне? — спитав я спокійно.

Сльоза скотилась по її щоці, і раптом Софія впала на коліна, дивлячись на мене з покірністю. Мов жалісна картина. В очах покірність. 

— Іди геть, — мовив я різко, хоча відчував порожнечу всередині. — Поїдь до своєї дитини. Ти мені не підходиш.

— Будь ласка… — лунало з її губ благальне. — Я все зроблю…

— Ти така нерозумна, що не бачиш, чого я справді шукаю, — загримів я, бо надміру дратувало те, як вона наївно плутала покірність із відповідністю. Вчорашня білявка принаймні грала — дражнила, викликала, була захоплива. Софія ж — геть не той матеріал.

Плач за спиною стих. Двері заскрипіли — у бібліотеку заглянув мій сенешаль.

— Накажете відвезти дівчину до міста? — промовив він тихо.

— Так, — погодився я. — Передай Димитрові, нехай потурбується про Софію. І зроби на терасі місце для двох: пряне вино, свічі, жаровня з медовими коржиками та печеним яблуком… Мені треба перебити гіркий присмак цим вечірнім смаком.

— Кого прикажете привести ще?

— Ту, що ходить з високо піднятою головою, — відповів я і подумав лиш про одне ім’я: Вікторія Мартвен.