25

Трістан

– Звісно, донором стане переможниця Відбору, – Кажу я. Мій голос був спокійним, як у людини, що ніколи не сумнівається у власних рішеннях.
– А якщо я не хочу... передавати свою кровну лінію? – запитала Вікторія, і я відчув внутрішнє тремтіння її магії. Було  вній щось, що манило. Не забронене, але щось н етаке, що змушувало інстинкт інквізитора насторожуватися.
– Чому ні? Винагорода — більше ніж щедра.
– Я не хочу, щоб моя кров стала матеріалом для ваших алхіміків.
Я повільно піднявся, зробивши легкий жест у бік дверей:
– Можеш вирушати додому.
Я мовчала кілька митей, перш ніж відповісти.
– А як щодо... інших варіантів? Можливо, вас можна переконати?
– Ні. – я глянув на неї зверху вниз, немов оцінював не людину, а позицію на шаховій дошці. – Вирішуй, Мартвен. У тебе ще є час. Але не забувай — поки ти вагаєшся, інші дівчата можуть залишити тебе позаду.

Кажу — і водночас уважно вдивляюся у світлі пасма, що обрамляють її обличчя. Вона не відмовиться. Занадто чіпляється за місце під цим дахом. І все ж... сам факт, що вона зважилась сперечатися. Навіщо? Бажає справити враження жінки з твердими переконаннями? Прагне здатися гідною матір’ю?

Дурість.
Я бачив мало жінок, яких справді можна було б назвати добрими матерями. У своїй суті більшість із них — егоїстичні істоти, занурені у дзеркало власного життя більше, ніж у очі своєї дитини.

Я вчасно зупинив думки, що, як завжди, повели б мене шляхом старої зневаги.
Не довіряй жінкам. Вони — істоти зі змінними масками. Наносять рум’яна поверх рум’ян, перетворюють обличчя на вітрину, а потім із тією ж байдужістю вбивають плодів свого лона, якщо ті не вписуються у розклад або чоловічу тінь, що супроводжувала зачаття.

Їхня вибірковість — огидна. І палив їх. Знищував, як велить закон.
Оце дитя вона виносить, виставлятиме пузце під місячним сяйвом, підбираючи рушники й казки до кольору очей. А те — зітре, викине, як невдалу чернетку. Бо не в той час, не від того чоловіка, не зручне.

Саме тому я підійшов до справи з обережністю і тверезим розрахунком. Жодного жіночого впливу на майбутнє мого роду.

Коли стало ясно, що Вікторія не має більше чого сказати, я піднявся, умисно сперся на край столу, дозволяючи собі тінь іронії.
Мені подобалось виводити її з рівноваги. Нестандартна реакція — ключ до істинної сутності. Іноді вона очікувана, іноді — геть непередбачувана. Та саме тому й цінна. Бо знімає маски.

Моя майбутня носійка не просто подарує дитині тіло — вона залишить у ній частину себе. І я шукаю не лише здоров’я та вроди. Це — другорядне. Головне — характер.
Рішучість. Чесність. Вогонь у серці. Те, що неможливо втовкмачити — лише передати. Сила.

Першу, що покинула мій маєток, я відсік без жалю. Наділена чудовими даними, вона дозволила собі лінь. Тіло, яке не поважає себе, не принесе мені гідного нащадка. Я не бажаю лінивих дітей.

А ось білявка... Ні.
Її зовнішність надто нагадує Велерію. Навіть якщо Вел й фарбувалась, асоціація — нестерпна. Блондинисте лицемірство, солодкаві фрази й порожні очі.

З Вікторією інакше.
Її параметри гідні уваги. М’язиста, витривала, з твердим поглядом і жилавою волею. Вона — не прикраса. Вона — воїн. Амбіційна, сильна.
Можливо, в іншому житті — гідна дружина.
А в цьому — можливо, гідна мати для моєї дитини.

Я дивлюсь на неї — і всередині мене змагаються дві сутності.
Одна шепоче: візьми. Візьми її ще раз, до поцілунку додай смак тіла, поклади руки на ці міцні стегна, відчуй її під собою.
Друга — крижаним лезом: прожени. Випали. Очисти мислення. Вона — загроза.

І я знаю — не можу дати волю жодному з демонів.
Не зараз.

Вона посміхається. Не надто, але достатньо, аби я це помітив. І в цій напівусмішці — непроханий виклик. Не тривога, не зніяковіння, не м’яке розгублення, до якого я звик, — виклик. Словно вона грає за своїми правилами і не думає погоджуватись на мої.

Дурепа. Її впертість могла б мене дратувати. Але чомусь викликає спрагу. Та, що виникає тоді, коли натрапляєш не на прісну воду, а на щось з присмаком перцю й вина. Несподіване. Неоднозначне. І, чорт забирай, саме це мене зачіпає.

– Гадаєш, я не помічу, коли жінка старається здаватися сміливішою, ніж є насправді? – повільно запитую, нахиляючись до неї, аж поки вона не чує мій голос на рівні вуха. – В тебе, Мартвен, той самий погляд, що й у всіх інших. Трохи страху, трохи азарту. Але найцікавіше – це твоя злість.

Вона не відсувається. Це робить мене ще нахабнішим. Простір між нами тріщить. Я відчуваю, як її тіло напружилось, хоча зовні – жодного руху. Підконтрольна. Або добре тренована.

– У вас манія величі, – тихо відповідає. – Не всі жінки хочуть з вами спати.

Я сміюся. Не гучно, але з тією самою інтонацією, якою зазвичай дякують за чергову дурість.

– І не всі чоловіки хочуть бути добрими. Але декому це вдається. Іноді. За потреби, – відкидаюсь на спинку лавки й дивлюсь на неї зверху вниз, як на фігуру у шахах, котру цікаво лишити на полі ще на кілька ходів. – До речі, ти могла б бути не найгіршою актрисою. Але ти надто чесна. Це губить тебе.

– А вас – самовпевненість, – відповідає так, ніби читає мораль із кафедри, хоча обличчя її зрадницьки розпливається в тінь усмішки. О, Мартвен, ви все ж жінка. І це прекрасно.

Засиділися. Занадто. Я не люблю мовчання, коли воно не наповнене справами. А зараз – жодної справи. Хіба що подумки роздягнути її до останньої нитки. І от що цікаво: я не уявляю цього як гру. Я уявляю це як розвідку. Вона занадто багато приховує, і я хочу кожною долонею, кожним дотиком, кожним натиском дізнатись більше. Не про тіло – про те, що за ним.

– Хочеш гру? – питаю. – Візьми вино з собою. І прийди до мене, коли всі ляжуть. Без питань. Без слів. Просто прийди. Я не торкатимусь тебе. Просто посидимо. Якщо витримаєш.

Піднімаюсь. Повільно. Хвороблива хода більше не потрібна — театральна сцена закінчена. Її реакція говорить про те, що вона не вірить мені. І правильно робить.