24

Якщо я сподівалася, що Трістан де Северан облишить розпитування, то, звісно ж, дарма. Він лише зручніше вмостився у різьбленому кріслі, закинув ногу на ногу й, наче кат із добірною інтонацією, продовжив допит — уже з відтінком хижої пристрасті:

— Не віриться, що ти не мала змоги провідати матір. Це слабка відмовка.

— Якщо ви забули, у мене є дитина, — я зітхнула, вдаючи терплячість. — І принижуватись, випрошуючи у роду Мартвен дозвіл на виїзд за межі королівства, я не збиралася.

— То ти така горда? Чи Мартвен настільки тиран, що не відпустив би дівчинку до бабусі?

— Він не посоромився навіть забрати дитячу люльку з нашого дому, — обурено випалила я, а потім з жалем прикусила язика. Розповідати Северану про свої родинні приниження — останнє, чого хотілось. Та довелося закруглити:
— Думаю, змусити мене щось благати — для Матвенів було б особливою насолодою.

— То залишила б дитину з ними, на кілька днів.

— За весь час, відколи мій чоловік помер, вони жодного разу не згадали, що мають ще одного члена роду. Забрали всі скарби покійного і майстерню. Голову роду нині більше цікавлять нові альянси й фаворитки, ніж власна кров. — Я скривилася. — Я б не довірила Алекс тому, хто хоче мене знищити. І не надто прагну повернутись з гір до звістки, що він домігся рішення Ради опіки про позбавлення мене материнських прав.

— А зараз дитина з ким?

— З моїм батьком.

— То що ж ти Мартвенам зробила, Вікторіє, що вони так тебе ненавидить? Чим так допекла, га?

— Нічим.

— Не бреши. Чоловік не стане мститись жінці просто так.

— Типова чоловіча логіка, — зневажливо всміхнулася я. — Завжди простіше повірити, що жінка щось «вчудила», ніж визнати, що перед тобою дріб’язковий, жадібний покидьок. Це у вас, пане, солідарність говорить? Ви самі були колись одруженим, щоб розмірковувати на ці теми?

— Був, — відрубав Трістан, і проігнорував мою тираду, мов невдачну шпагу.

— І де ж ваша благовірна? Втекла, не витримавши вашого характеру? — Я спробувала вжалити у відповідь. Хоча, якщо вона була хоч трохи схожа на ту саму леді Кірану, то й не шкода.

— Можна й так сказати, — Трістан всміхнувся кутком губ. — Тільки не втекла. Я її вигнав.

— О, дивина. Чомусь я не здивована.

Клятий інквізитор. Він умів вивернути будь-яку розмову так, що повітря між нами починало бриніти — не то від злості, не то від чогось небезпечнішого. Здавалося, кожна його репліка — це шпилька в мою душу, а кожне слово — націлене в слабке місце. І я відчувала це — як тілом, так і нутром.

Наші погляди схрестилися. Хоча він не зрушив з місця, але відчуття було, ніби до мене наблизився хижак. Мене затрусило, шкіру поколювали іскри, а в грудях щось тріпотіло, як крила птаха, замкненого в клітці.

Не знаю, чим би закінчився наш словесний поєдинок, якби не різкий дзвін. Магічна печатка на моєму браслеті спалахнула — хтось намагався вийти зі мною на зв'язок.

Неліанна Мартвен. Щоб їй ніколи не снився спокій.

Я проігнорувала виклик. Не хотіла відповідати при Северані, чий погляд уже ставав зацікавлено-хижим. Але колишня родичка не відступала — і печатка спалахнула вдруге.

— Відповідай, — владно кинув Трістан.

— Зараз, — зітхнула я, ковзнула пальцем по чар-склу. — Слухаю.

— Вікторіє, до мене щойно надійшов вістун із трибуналу. Як у тебе вистачило нахабства претендувати на каретну майстерню?! — гнів Неліанни пролився в мої вуха, мов солодкий дощ. Я не змогла стримати посмішку.

— А що таке, родичко? — я не стримала єхидства. — Ділити так ділити! Усе навпіл, ти ж сама того домагалася, хіба ні?

— Я залишила тобі будинок! — роздратовано вигукнув вона. — І з ремонтом, зробленим майстрами за наші кошти. Давай і його поділимо, ну?

— Мені зараз не дуже зручно обговорювати, за чиї гроші що було збудовано, Неліанно, — я гарячково натискала символ зменшення звуку на кристалі, але, як на зло, не могла потрапити на потрібну руну. Встигла тільки злякано зиркнути вбік Северана — той слухав. І ще й як.

— Ділова бариня, звісно. У тебе завжди на все були справи й поїздки, з себе леді великосвітську зобразила, аж соромно людям казати. У домі — безлад, дитина вічно з чужими, чоловік — голодний, зате в тебе — справи! — Мартвен прорвало. ЇЇ голос лився з артефакту жовчю, і від цієї жовчі в мені все стискалося. Я навіть не здогадувалась, що вона такої думки про мої намагання виборсатися в житті.

— Дай сюди, — раптом сказав Трістан і, перш ніж я встигла зреагувати, легко й владно забрав кристал з моїх рук. Його голос ураз змінився — холодний, різкий, ніби меч по склу:  — Ти, як би тебе не кликали — не цікаво. До завтрашнього заходу сонця забереш усі свої вимоги з Ради Опіки та інших трибуналів. І залишиш цю жінку в спокої.

— А ти хто такий, мужику? — Неліанна явно не очікував стороннього. Здається, артефакт мав функцію підсилення — він чув усе напрочуд добре.

— Я той, хто вирішить, де ти спатимеш наступної ночі: в своєму ліжку чи в темниці алхіміка з отруйною настоянкою в жилах, — у голосі Трістана блиснув лід. Він посміхнувся. Хиже. Так, ніби вже бачив, як Неліанну в’яжуть і ведуть на суд магістрату.

— Ой, насмішив, виродок. Передай Вікторії, що вона ще більша дурепа, ніж я думала. І якщо вже так хочеш її захистити — кидай виклик роду. Якщо, звісно, не боїшся. Бо за чар-зв’язком усі хоробрі.

— Не боюсь, — м’яко відповів Трістан і знову вишкірився, як кіт, що вполював химерну здобич. — Не виконаєш, і за тобою прийдуть. Чекай.

Він перервав зв’язок, поклав артефакт мені на долоню і розслаблено відкинувся на спинку крісла, наче щойно вирішив щось дріб’язкове.

— Не треба було втручатись, — я зніяковіла. Мене вже давно ніхто не захищав. Ірена не рахується.

— Тебе забув спитати. Краще б подякувала, — він виструнчився, гордо випнувши груди, наче чекав ордена. Це виглядало настільки безглуздо, що я мимоволі засміялась. Але швидко посерйознішала: