23

Я ледь не захлинулась сміхом, побачивши, як цей негідник кульгає то на ліву, то на праву ногу, ще й стиха бурчить собі під ніс. Очевидно, тренується спеціально для мене. Вдова з дитиною — не найвдячніша публіка, та він, схоже, не відмовляє собі в задоволенні влаштувати виставу.

Явлення де Северана не забарилося.

— Навіть у цьому богом забутому саду немає спокою, — мовив він, зробивши вигляд, ніби щойно помітив мене. — Що це ти там робиш? Казочку читаєш?

— Працюю, — спокійно відповіла я, показуючи йому свій блокнот, повний нотаток і цифр.

— Що може напрацювати твій курячий розум? — зневажливо оглянув мене з голови до п’ят, кинув поблажливий погляд на записи, й важко опустився на лаву, оббиту шкірою, що вже потріскалась від часу.

— Що не напрацює — все одно моє. Не хвилюйтесь, не стану нав’язувати вам своє товариство, — я розвернула крісло так, щоб бачити лише сад.

— Вже нав’язала, — кинув у відповідь. — Не смій відвертатися, коли я з тобою говорю, Вікторіє.

— Я подумала, що ви прагнете самоти, — озирнулась я, мов хатинка на курячих ніжках, що вертілася, аби знайти, куди стати обличчям. — Та й я не проти побути без вашої приємної компанії.

— Ти хоч сама зрозуміла, що щойно сказала? — він підняв брову, глянувши на мене з насмішку.

— Авжеж.

— І що ти там пишеш? — він нахилився, витягуючи шию, аби зазирнути в мій блокнот.

— Кошторис на нову косметичну процедуру. Сумніваюся, що вас зацікавить.

— Додавати нову послугу в твоїх обставинах — ризиковано, — спокійно сказав він. — Таке вимагає вдалого просування, аби привабити нових клієнток. А ще — втримати старих. Якщо запропонуєш як бонус лояльним, можеш викликати інтерес, але фінансово це тебе ослабить. А ти наразі не в тому становищі, щоб гратись у щедрість.

— Ви вражаюче обізнані в моїх рахунках, — мій голос мимоволі знизився. Серце стислося. Якщо він знає про стан справ у салоні, то, можливо, його люди вже помітили надходження коштів на мій рахунок перед відбором. Звісно, гроші прийшли від підставної особи, і жодна нитка не вела до д’Арвена… але раптом де Северан усе знає?

— Ти ж не думала, що я не перевірю кожну, кого розглядаю як матір своєї дитини? — фиркнув він.

— Звісно, — кивнула я. — Тож запуск нових послуг - єдиний шанс урятувати мою справу.

— Єдиний? — перепитав він. — А як щодо піти в утриманки? Звабиш мене — і забезпечиш собі безбідне життя на роки.

— Я не продаюсь, — посміхнулась я, з гіркою іронією. — Тим паче, якщо разом із цією сумнівною почестю доведеться терпіти вашу присутність роками. Вибачте, але я пас.

— Але ж ти сама приїхала на відбір, —  блимає своїми диявольськими очима. 

— Виключно тому, що батько наполіг. Але заміж за вас я не кваплюсь. 

Мабуть, я образила його. Він, вочевидь, звик вважати себе вершиною жіночих мрій — уся ця аристократична пиха, золото на перснях, впевненість у собі… і переконаність, що жінка заради його ласки ладна поступитись гордістю.

Але я — не така.

— Ну, яка норовлива… а тобі ще ніхто й не пропонував вийти за мене, — він явно образився.

— Тим краще, що ми це прояснили, — відповіла я з м’якою усмішкою. — Ніяких пропозицій з жодного боку.

— Тоді скажи мені, леді Мартвенн, — голос Трістана знову став рівним, майже байдужим. — Чому ти не звернулась по допомогу до матері?

Питання вдарило зненацька — гостре, точне, майже як лезо у шлунок. Він більше не був тим зухвалим насмішником — переді мною сидів інквізитор, що відчував слабкості краще за пульс.

— Бо я вже не дитя, — відповіла я повільно, добираючи кожне слово, як крок по крихкому льоду. — І вважаю, що якщо вже доросла, маю сама вирішувати власні труднощі. А не витрушувати з материнської скрині останнє золото.

— Прямо останнє? — єхидна тінь ковзнула його вустами. — Наскільки мені відомо, твоя матінка володіє постоялим двором у Батвірані— і не таким вже й скромним.

Я стримано зітхнула. Звісно, він усе з’ясував. Можливо, знав навіть більше, ніж я хотіла пам’ятати. Але це не означало, що я мушу пускати його в найдальші кімнати своєї душі.

Після того, як батько покинув нас, дивно, але саме з ним я могла лишатися собою. Він не засуджував. Не питав, чому я одружилась на третьому курсі Академії Ремесел. Не повчав, коли я народила Алекс. Просто приходив, грався з онукою, залишав принесену кашу чи дерев’яну іграшку, і зникав до наступного разу.

А матір… Русаліна Тар завжди мала готову відповідь. Як я мала вчинити. Чого не мала робити. Вона вважала, що я мала вчитись, а не бігати по ночах з Анрі. Мала позбутись дитини, а не ламати собі життя. А як уже й зберегла — сидіти вдома, варити кашу і пильнувати кожен крок доньки, а не гнатися за майстернями, перукарським артілями й ліцензіями.

Все, що я робила, було для неї помилкою.

І попросити в неї допомоги зараз — це було б не просто принизливо. Це було б поверненням в пастку. Визнанням її правоти. Втратити своє «я» заради порятунку.

— І до того ж, їхати до неї довелось би в Батвіран, — нарешті мовила я.

— Це велика перешкода? — у голосі Трістана бриніла насмішка.

Я подивилась йому просто в очі.
— Для мене — так.