22

Не очікуючи такої зради з його боку, я й ворухнутися як слід не встигла. Лише завовтузилась під ним, відчуваючи усім тілом його гаряче дихання, тиск грудей і стегон, що пригнітили мене до ліжка. До кінчиків пальців розлився жар, болісний у своїй щільності. Ні. Я не хочу цього відчувати.

Шкіру шиї обпікає його подих — теплий, мов із кузні. По спині пішли дрижики. Живіт стискається, мов туди натягнули струни — і вони тремтять щоразу, як я пробую вирватися. Але Трістан анітрохи не реагує на мої безпорадні спроби.

Він навмисне повільно проводить носом по моїй щоці, тихо сміється — і то просто в саме вухо, з чого я здригнулась, проклинаючи усе на світі. Це було лоскітно. І зухвало збудливо. Усередині феєрверк — сороміцький і неконтрольований.

— Як щодо ранкового гріха? — прошепотів він, притискаючись до мене так, що сумнівів не залишилось: він вже збуджений.

Дідько. Зрозуміло, що мої звивання лише погіршують ситуацію — і для нього, і для мене.

— На відміну від вас, я не маю звички користуватися речами, до яких доторкалося півкоролівства! Може, покличете ту вашу Кірану? — прошипіла я крізь зуби.

Я була впевнена — зараз він або придушить мене, або й справді закопає десь у саду, під альтанкою з трояндами.

Але Трістан лише затис щелепу. І поволі, ніби борючись із собою, прибрав руку з мого зап’ястя. Його голос прорізав тишу:

— Нічого в мене з нею не було. І не буде. Вдоволена?

— Та байдуже мені! — рикнула я, хоча сама ж і слухалась, чи бреше. І що з того, що каже правду? З якого дива він звітує переді мною?

— Пусти, нахаба! — вигнулась я сильніше. — Після того, як похвалився десятком замкових повій, то нічого, крім остраху підчепити від вас хворобу, не відчуваю!

Він відскочив, наче я вдарила його по обличчю. Потім мовчки підвівся з ліжка.

— Забирайся геть! — гаркнув він так, що вікна, здається, задрижали. — Стерва!

— Хам! — скотилась я з ліжка, навіть не озираючись. У грудях шаленіло серце, а кров пульсувала в скронях.

— До речі, з моїм золотом я можу замовляти собі незайманих хоч щодня! — кинув услід, ніби виправдовуючись. Самодур.

— То й займіться цим, мілорде! — він зірвав з ліжка подушку і кинув на мене, але промахнувся.

— І мазила ще до того! — крикнула я вже від дверей. — Така сама точність, як і в коханні!

— Язиката Хвиська! — не лишився в боргу він. — Накладаю на тебе штраф!

— Який ще, вибачте, штраф?! — зупинилась я на порозі, готова або вдарити, або втекти. — В угоді з Димитрієм про таке не йшлося!

***

На сніданок де Северан не з’явився. Підозрюю, що вдає з себе тяжко хворого. Тож дарма Кірана старалася, розцяцьковуючись мов лялька для ярмарку. Хоч усміхалася приторно-люб’язно, з-під вій кидала на мене погляди, в яких було стільки отрути, що вистачило б на цілий відвар.

Та її ревнощі мене не обходили. Куди більше непокоїв штраф, яким учора пригрозив Трістан де Северан. За ці кілька днів я вже переконалася: у цього чоловіка надто витончене почуття гумору і небезпечна фантазія. Знаючи його натуру, я чекала на якесь дуже елегантне, але болюче покарання. А головне — не розуміла, чому мене досі не вигнали.

— Що там у тебе сьогодні було? — не стримала цікавості Софі.

Бідолашні дівчата, яким ще не довелося побувати на «аудієнції» в Трістана, згорали від невідомості.

— Суцільне катування нервів, — тихо відповіла я. — Він у цьому справжній майстер.

— Я так його боюсь, — зізналася Софі.

— То пакуй речі, — втрутилася Кірана, що, як виявилося, уважно прислухалася до нашої розмови. — Такому чоловіку потрібна жінка з характером, а не розмазня.

— Я здатна виносити дитину, — не розгубилася Софі.

— Хіба я про це? — Кірана закотила очі.

— А ти вже приміряла весільну сукню? — шпильнула Зої. — Гляди, щоб корсет не виявився затісним.

— І діадема не натерла лоба, — додала Агеліка.

— Ми ще побачимо, хто питиме шампанське, — відрізала Кірана й відвернулася до своєї тарілки, ретельно вибираючи білі гриби з супу, наче показуючи, що ми для неї не більше, ніж тінь.

Після сніданку небо нарешті прояснилося, і я втекла в сад. Ще раніше запримітила затишну альтанку на кам’яному фундаменті. Усередині — зручне крісло-гніздо з м’якими подушками, сухими після дощу.

Там я і сховалася з книгою, поринувши у вивчення чар виправлення брів за новою технологією. Якщо мені сподобається — можна буде відправити нашу майстриню на відповідні курси. Ірен казала, що ця послуга обіцяє стати популярною.

Брови на гравюрах виходили справді акуратними, а слідів після загоєння майже не було видно. Я занотувала все у блокнот, прикидаючи приблизні витрати на навчання й матеріали.

У якийсь момент шия затерпла, і я почала її розминати. Коли зловила себе на тому, що між дерев щось промайнуло. Автоматично вдивилася — здалося, що то був чоловік із інвалідним візком. Чи то з людиною, чи з інструментами — не зрозуміла. Та вирішила, що мені привиділося, і знову заглибилася у справи.

Та скрип гравію змусив мене насторожитися. По доріжці до альтанки йшов Трістан де Северан. Ішов неквапом, прямо і гордовито — як і личить чоловікові його стану. Серце стиснулося — менше всього мені хотілося бачити його саме зараз. Але здавалося, вибору в мене немає: його величність самодур вирішив мене розважити.

Коли підійшов ближче, раптом почав кульгати. Спершу на ліву ногу, потім — якщо мені не почулося — тихо вилаявся і перемкнувся на праву.