21

— Панночки, не хвилюйтеся, ваша черга ще прийде, — Кірана вийшла першою. Вона вся світилася впевненістю, крокувала так, наче прямувала не до чоловіка, а до трону. І не втрималась: — Хоча… хто знає, чи взагалі дочекаєтесь тієї черги. Можливо, сер Трістан уже зробив свій вибір.

От швабра. І чим вона вихваляється? Тим, що він нахилив її над різьбленим ложем у своїх лазнях, і вона й рада була віддатись? Щось у мені скипіло.
Ні, це не ревнощі. Я не маю до нього претензій. Просто… огидно.
Неприємно, коли хтось фліртує з тобою — а потім демонструє, що це було порожнє бавлення. Марна гра.

Мої думки обірвались, коли нас провели до великого тренувального залу в північному крилі замку. На місці старої манежі — тепер вибілений камінь, підлога зі шліфованих плит і блискучі обладунки на манекенах, які слугували цілями для мечових вправ.
І жодного сліду самого господаря.

Проспався наш тиран після нічної втіхи з білявкою?
Гад, ніжиться у перинах, поки ми тут маємо пітніти, як прокляті!

— Доброго ранку, пані, — вийшла вже знайома мені жінка-тренерка. Колишня воїтелька, тепер — наставниця при дворі. — Готові до розминки?

— Не дуже, — з ніяковим усміхом відказала Зої, і її підтримали нервовими хіхіканнями інші.

— Пані Вікторіє, залишайтесь, — раптом гукнув Віто, зазирнувши до пергаменту, в який щойно загорнувся гонець. — Вам сьогодні доручено інше завдання.

— Яке ще завдання? — мене наче обдало холодом. Навіть бій з мечем видавався приємнішим, ніж оця невідомість.

— Не можу сказати, — знизав плечима слуга. — Лише сер Трістан має право відкривати подібне. Ідіть зі мною.

— Ей! — Кірана озирнулась, дослухавшись до слів. — Ти нічого не сплутав? Може, сер Трістан кликав не її, а… білявку? — Вона з викликом провела рукою по своїм пасмам. — Я теж білявка, якщо що.

— Але ж ви не пані Мартвенн? — незворушно перепитав Віто.

Кірана завмерла, а її щоки миттєво вкрилися рум’янцем.

Клятий замок з його безкінечними коридорами й потаємними переходами! Здавалося, що Віто навмисне повів мене спершу на тренування, а тепер веде бозна-куди, аби знову випробувати мою витримку.

Цю частину палацу я ще не бачила. Двері перед нами — двостулкові, з різьбленням і золотими вставками — виглядали так, наче за ними мала б бути тронна зала. Та я помилилась. Бо за дверима виявилась… спальня.

Мене пробрало недобре передчуття, щойно я побачила велетенське ложе, де могли б уміститись п’ятеро людей. Іще ця химерна манія величі Трістана… здається, її межі ще не вивчені.

Я не одразу помітила самого господаря. Він напівлежав на постелі, загорнутий у тонке шовкове покривало, оздоблене золотим шитвом — вензелі "Т" та "С" виведено надто показно.

— Вільний, — кивнув він Віто, і той одразу зник, лишивши мене наодинці з чудовиськом.

Була готова побитись об заклад: під покривалом цей чоловік без сорому і сорочки. Але ні — він відкинув край тканини, оголивши тіло лише до пояса. Нижче — широкі штани з тонкого полотна. Ну хоч щось людське в ньому залишилось.

І все ж я не розуміла, навіщо тут.

— Підійди. Не з’їм, — кинув він розслаблено. Ага, вовк теж так казав Червоній Шапочці.

— І вам доброго ранку, — я спробувала бути чемною, але в мені все ще тлів вогник образи.
Уявила, як він на цій самій постелі "випробовує" Кірану, і мене пересмикнуло. Не через ревнощі. Просто щось у цьому… огидне. Принизливе. Зайве.

— Добрий, ще б пак, — буркнув Трістан. Ну от, виявляється, ще й буркотун. І чого йому бути незадоволеним — у той час, як навколо всі вже працюють, бігають, тренуються. Радіти б мав, що зіпсував людям ранок.

Я на мить ковзнула поглядом по інтер’єру. Важкі оксамитові завіси винного кольору, позолочена ліпнина, велика картина на стіні з битвою на кшталт "герой посеред бою", купа дрібних безглуздих деталей. Склалось враження, що він відтворив спальню старого королівського єпископа.

— Не до смаку вам дощ? — спитала я чемно, лише аби не стояти мовчки.

— Дурних жінок не люблю, — відрізав він. — Тих, що намагаються змагатися з чоловіками.

— Вибачте, — прошепотіла я, хоч і не мала за що. Але відчула, що настав час розплати за вчорашню витівку. І чекати він довго не збирався.

— Через тебе я потягнув сухожилля! — Трістан роздратовано трусонув ногою — тією, що ближче до краю ложа.

— Щиро співчуваю. Та я, здається, не наказувала вам ганятися за мною, мій лорде, — відповіла я з усмішкою, трохи накривши вогонь страху сарказмом.

— Ти тільки поглянь, яка тямуща! — скривився Трістан. — Зараз робитимеш мені розтирання, поки не відпустить! Через твої витівки я не можу вийти на тренування!

Я кліпнула. Оце так поворот.

— Не повірю, що у вас немає особистого цілителя, — мовила я з іронією, бо була впевнена: все це — чергова спроба принизити, перевірити або й просто розважитись за мій рахунок.

Та, не маючи вибору, зробила кілька кроків до ліжка, вдивляючись у його напружену ногу. Хоч би що я казала — здається, доторкатись до неї мені таки доведеться.

— Є у мене цілитель, — визнав він. — Але ж не дерти людину з ліжка на світанку? Та ще й під дощем?

Це що, жарт? Він раптом став співчутливим?

— Ти ж, здається, теж навчалась цій справі? — на слові навчалась його обличчя скривилося, наче він вкусив кислу ягоду. — Одне слово — шкоди наробила, тепер виправляй.

Я глянула в його обличчя, ставши на рівень очей з краєм ложа. В його погляді — туман, але не м’який. Там грають вогники, що чекають спротиву. Цікаво, чого він більше прагне: щоб я підкорилась чи щоб огризнулась?

Що ж, хай я давно не працюю з тілами — та руки пам’ятають усе. Де натиснути, як повернути, що розтерти.

— Якщо наполягаєте, — я сіла на край ліжка біля його ніг і глянула на м’язисту литку, прикриту легким покривалом. На вигляд — цілком здорова. І красива, якщо так можна сказати про чоловічу кінцівку.