19

І ось я сиділа з деактивованим кристалом  і переосмислювала свою участь у цьому балагані. Ще кілька годин тому я нервово шукала магічні процедури, намагаючись розібратись, що мав на увазі Трістан під «наркозом». А тепер мені вже було байдуже, яку саме магію він там планує використати з моїм тілом. Бо якщо хоч частина з того, що я дізналась, — правда, то це не шлюбний обряд, це якесь сатанинське жертвопринесення.

Йому не потрібна дружина, щоб народити дитину. Йому потрібна жінка, щоб відібрати силу.

Я уявила, як ця сила, ще тепла, ще наповнена мною, мною ж створена, перетікає кудись — у ритуали, у прокляття, в еліксири безсмертя, хай йому грець. Щоб потім якась вічно юна стара відьма могла розгулювати палацом, підморгуючи охоронцям, бо має «товарний вигляд»… завдяки мені.

Мене трусило від злості.

Я ледь стрималась, аби не піднятись, не гримнути дверима й не сказати де  Северану все, що думаю про його експерименти — просто зараз, гарячою, дикою, без стримувань. Але я ковтнула емоції, бо знала: якщо хочу докопатися до суті, треба не шуміти. Треба дожити до кінця. І зробити висновки. І ще… витягти звідси якнайбільше.

А висказати — вискажу. Обов’язково. Коли наберуся слів і коли зможу вдарити точно в ціль.

А поки що я викликала кристал доньки. Хотілось просто почути її голос. Відчути, що я ще жива, ще нормальна, ще мама. І що є в цьому світі щось справжнє, не змішане з темрявою.

***

Ранок почався з дощу і надії, що сьогодні над нами знущатимуться менше.
Учорашній марафон по плацу навіть моє натреноване тіло відчуло як виклик, і сьогоднішній м’язовий відгук зовсім не тішив.
Та, по правді, дратувало геть усе — ще від учорашнього вечора, коли Кірана не прийшла на вечерю.
Усю ніч дощ стукав по залізній черепиці, не даючи заснути. Я — не з тих, кого заколисує барабанна симфонія води.
Ранок продовжив агонію. Вимушена бездіяльність мене доводила: я звикла до руху, зустрічей, перемовин, навіть до київських заторів і постійних повідомлень у месенджерах. А тут — вакуум. Вимушене ніщо.

Кажуть, щоб вирости, треба покидати зону комфорту. Але, знаєте, мене мій рівень цілком влаштовував.
Мені не потрібно було ніякого «нового етапу життя».
Я хотіла назад — у своє метушливе, звичне, контрольоване життя.
З мене досить цих нових вражень. Навіть більше ніж досить.

Ще дратував мій тато, який учора знову залишив Алекс саму на кілька годин. Навіть прислугу відпустив.
Куди він, питається, зникає? Що в нього за справи, коли я тут, а не вдома?
Мені хотілося летіти додому просто зараз. Обійняти доньку. Поставити крапку в цій абсурдній комедії, яку ми тут змушені розігрувати перед інквізитором, у якого, схоже, дах поїхав від власних грошей.

Мене цілком влаштовувало моє життя — з його клопотами, моєю дівчинкою, моїм маленьким світом, у якому було місце для щастя.
А тут — якась вистава з тінню святого подвигу, за якою криється примха владного чоловіка, що з жорстокою допитливістю стежить за нашими реакціями. Ніби вибирає не матір для дитини, а дичину для полювання.

Мене все більше гнітило усвідомлення, що цей «відбір» — гра для Трістана. Механізм. Він не дивиться на нас, як на жінок. Ми — ресурс. А він — вершитель долі.

Гарем у церковній обгортці. Відбір, якому не місце ні в здоровому розумі, ні в здоровій душі.

На якусь мить мене осяяла шальна ідея: піти на сніданок і сказати все, що думаю, просто в обличчя.
Хай вижене. Принаймні буде чесно.
Але я відігнала цю думку. Надто вже багато поставлено на карту. І надто мало в мене залишилося сили, щоби воювати наосліп.

Стукіт у двері змусив мене зі стогоном вибратися з-під теплої вовняної ковдри. Я знову глянула у вікно — сіре марево, крізь яке проглядали темні верхівки дерев, не обіцяло нічого доброго. І подумки побажала Трістану сьогоднішнього ранку провести з якоюсь «дуже балакучою» кандидаткою, яка спершу запитає про сенс життя, а потім про стан його травлення.

— Ваша милість, дозвольте привітати з ранком, — пролунало від дверей. Голос Віто, як завжди, був світлий, ніби й не було хмари над замком.
Як йому це вдається? Може, він щоранку молиться до богів щастя або п’є якесь надміру підбадьорливе зілля. Бо нормальна людина не може радіти життю так рано. І точно не в цьому похмурому домі, де кожна усмішка здається недоречною.

— Добрий, — буркнула я в бік Віто і силувано всміхнулась. Зривати злість на слузі — все одно, що бити двері за те, що вони відчиняються не в той бік. — Сьогодні знову гонитимемо ланами? Можливо, хоч плащі від дощу видасте?

— Що ви, ваша милість! — як завжди, засяяв він. — У нас чудовий тренувальний зал у старому манежі. Пан Трістан не змушує нікого мерзнути — в негоду усі вправи лише в приміщенні.

— Щодня? — зітхнула я, марно сподіваючись на хоч якусь поблажку.

— Авжеж, — охоче пояснив Віто. — У сера Трістана чіткий розпорядок: вправи, сніданок, а потім — справи на день.

— Він і працює тут, у замку? — не втрималась я. Може, хоч щось дізнаюсь крізь балакучість цього послужливого вісника.

— Його маєтки розкидані по всьому баронству, — Віто махнув кудись за спину, — але сер Трістан зосереджує увагу на цьому феуді. Колись село мало іншу назву, але після того, як пан його відбудував, воно стало зватись Северран.

— Северран? — перепитала я, наче папуга, не вірячи в почуте.

— Саме так. На честь роду сера Трістана. — І, вклонившись, додав: — Перепрошую, маю піти — час будити решту шляхетних пань.

Я стояла і кліпала очима. Северран. Назвати село своїм родовим іменем...
Ну і пиха. В нього не баронство, а театр одного актора. У житті б не додумалась назвати салон у столиці «Вікторіаною». А тут — ціле поселення на честь себе. Що далі? Пам’ятник у центральній залі? Фреска з ним у сяйві? Молебень за здоров’я живої легенди?

Зітхнувши, я вдяглася і вийшла в коридор, де вже збиралися інші жінки. Мій погляд одразу знайшов Кірану. Не просто не вилетіла — розцвіла, наче м’ята в лазні. Усміхалась з тією самовдоволеністю, яку я терпіти не можу в кішок і жінок після «вдалого полювання».