18

– Гадаю… – мовив Трістан, уже звертаючись до тих, хто залишився після відправлення Кассі. – Гадаю, всім стало очевидно: майбутня мати мого нащадка повинна мати добру тілесну вдачу. Якщо хтось із вас відчуває, що не готовий до вправ і служби здоров’ю – не гайте мого часу. Складайте речі й повертайтесь до своїх домівок.

Але жодна з присутніх не рушила з місця. Навпаки – Кірана, світловолоса й вертка, засяяла й защебетала:

– Ну що ви, мілорде, ви чините геть розумно! Звісно, ваш нащадок має бути виношений найгіднішою з нас.

«Авжеж, себе маєш на увазі», – подумала я, помітивши, як зацікавлений погляд темних очей де Северана ковзнув по її гнучкій, тендітній фігурі. Що він там намагається роздивитись? Гнучкість стегон?

– Прийдеш увечері, – кинув їй чоловік, не піднімаючи голосу.

І в животі у мене щось стиснулось — ніби вузол, ніби важкий камінь. Це що, ревнощі? Я?! Дурепа, іншого слова не добрати. Таких дуреп ще цей світ не знав.

Яка мені, чесно, різниця, хто нині ввечері митиме де Северану … плечі? І що він там із нею робитиме? Та хоч перевіряє її на міцність у купелі, на хутряних подушках чи у льняних шатрах — це його справа. Не моя.

Це просто самолюбство. Розбурхані сила й дух суперництва. Я ж не собака на сіні, аби й сама не їсти, й іншій не давати. Я ж не претендую на жодне місце в житті цього чоловіка.

Але чомусь від тієї думки, що він так легко перемкнувся на нову лялечку – в мені закипала сіль.

Я сварила себе за безглузді думки, намагалась вгамувати дратівливість, достукатись до решток здорового глузду. Усе марно.

Коли настав час сніданку, я врешті розпатрала свою торбу й витягла світлу спідницю з м’якої тканини та сорочку з тонкого полотна. Не хотілося виглядати перед Кіраною, ніби я прийшла до столу просто з поля в тій самій одежі, в якій бігала.

І не прогадала.

Білявка, піднесена й окрилена перспективою вечора з лордом, вирядилася в яскраву сукню з вишивкою, наклала на щоки трохи кольорів, очі підвела. Наметане око відразу вирахувало, яких майстрів косметику використовує ця вертихвістка. Дорого. Один еліксир покращення шкіри коштує мов моя місячна оренда. Треба віддати належне — виглядала вона прекрасно. Її щоки палали свіжим рум’янцем, а в очах блищали іскри.

У залі, де подавали сніданок, вона виглядала дуже доречно — неначе самі стіни підлаштувались під неї.

Та Трістан, здавалося, не надто цим переймався. Його погляд ковзав або по тарілці, або по пергаменту, з якого він щось читав. Жодним чином не показував, що нетерпляче рахує години до вечора.

Мій апетит після тренувань був звірячий, і навіть злі думки не змогли зіпсувати сніданок. Я з апетитом їла омлет із в’яленим лососем, запіканку з сушеними плодами, пила відвар із м’яти й липи — і залишилася цілком задоволена.

Говорили за столом небагато. Ніхто, окрім мене, не наважувався сперечатись із де Севераном, а й я нині не мала охоти лізти в суперечку. Навіщо ще більше дратувати його? Нічого доброго з того не вийде.

Після сніданку на нас чекав вільний час. І я розгубилася — не знала, чим себе зайняти. Роботи в неділю я не мала. Цей день завжди належав моїй доньці… А без неї я почувалась порожньою.

Урешті я дістала зі скрині дерев’яну шкатулку, витягла звідти книгу, никидала подушок на крісло біля вікна. Сіла й вирішила перечитати один із улюблених романів, — бо якщо вже відволікатись, то чимось приємним.

Але варто було мені тільки відкрити книгу, як у кімнату зайшли Софі і Любава. Судячи з нудьгуючих облич, їм теж бракувало розваг. Ми просиділи кілька годин за дурнуватими балачками — про їжу, вправи, книги, але розмова щоразу скочувалась на Трістана де Северана. Я відчувала, що вони прийшли в розвідку, і не без підстав. Усе, що я казала, могло бути використане проти мене. Аби звести з дистанції одну з суперниць, хтось цілком міг би шепнути потрібні слова мажордому чи Димитру.

Я почувалась параноїдально, але не настільки, щоб вважати ці підозри безпідставними. Варто обронити необережне слово — і в кращому разі отримаєш квиток додому, в гіршому… навіть не хотілось думати.

Ще сім днів. Сім днів, які вже почали тягнутись, як гума. Із кожним новим випробуванням я переконувалась: нас тестують не як жінок, а як жертви. Тиран навмисне виводить нас із себе, щоби побачити справжню сутність. Йому не потрібні галочки в анкетах чи тести. Йому потрібно зламати тебе і подивитися, як ти складешся. І тільки він знає, що саме шукає. Силу? Покору? Потенціал?

Коли дівчата нарешті пішли, я згадала про ту дивну фразу Трістана — про наркоз. Замість книги активувала кристал. Я не надто цікавилась раніше цими темами як відбори аристократів — навіщо, якщо не збиралась доходити в цьому випробуванні до самого кінця?

Але мені кортіло зрозуміти, чому він згадав анестезію. До чого тут ми? Дружина і майбутня мати нащадка.  Вона має виносити дитину.

А тоді мені вперше спало на думку — а може справа не в продовженні роду? Точніше не тільки в цьому? 

Може, він справді щось забирав у нас — щось, що не видно на на перший погляд?

Може, ця дитина… не просто нове життя, а вмістилище? Контейнер для сили, якої Трістан не має і яку не може отримати інакше?

Чиїсь тривожні слова, сказані кимось напівжартома ще в перший день, раптом спливли в пам’яті: «Вони кажуть, що така дитина тягне на себе все… і навіть більше. Що після пологів мати вже не та. Спустошена. Схожа на тінь».

Сонне зілля… Може, це було не для зручності. А для того, щоб ми не змогли чинити опір.