17

Тому я зібрала всі сили й різко штовхнула його в груди. Він захитався, і я проскочила під його рукою, вислизнувши з пастки, немов риба з сіті.

— Куди?! — проривів Трістан, але я вже стояла по інший бік столу, зберігаючи безпечну відстань.

— Речі збирати! — буркнула, демонстративно витираючи губи. Наче це могло стерти відчуття приниження.

— Стій, безголова! Це було випробування, — кинув він.

Його слова пронизали мене холодом. Випробування? Усвідомлення, що він, можливо, цілує кожну з нас у цьому "відборі" однаково, змусило мене знову витерти губи з огидою.

— О, лиш би ваш… меч не стерся від такої кількості випробувань, — уїдливо кинула я, сама дивуючись, як злість проривається крізь шок і сором. Усередині — пече. Наче мені замість скарбу підсунули тухле м’ясо.

Трістан нахилився до мене, в його голосі з’явилася крижана загроза:

— І якщо бодай слово про це вийде за межі цього дому — полетиш звідси, як остання злодійка.

— Мовчатиму, як риба. Тут і справді нічим пишатись, — холодно відповіла я. Він мене дратував. До трясці. Самовпевнений тиран, що гадає, ніби жінки — іграшки.

— Що, і справді краще двічі лягти під ніж, ніж хоч раз — під мене? — спитав майже байдуже, наче мова йшла про погоду.

— Краще! — відрізала я і пішла з кухні, не озираючись.

А що він мав на увазі?..
Це його звичка — мститися жінкам за щось? Чи він справді вважає, що може купити все, навіть моє тіло? І чому… чому мене це ранить більше, ніж мало б?

Порожніми коридорами я дісталась до своїх покоїв. Підлога скрипіла, штори шелестіли від протягу, і мені здалось, що за мною спостерігають. Можливо, це просто страх бути викритою. А можливо — в цьому домі справді щось є.

Ох, Вікторіє, ти сьогодні вляпалась по самі вуха. І то не раз. Якби ж то зрозуміти, що коїться в голові у Трістана де Северана. Та не повірю я, що він просто черговий вельможний розпусник, який мріє встромити свій меч у кожну новеньку в маєтку.

Ні, цей чоловік видається мені іншим. Він холодний, виважений. Такий, що все планує заздалегідь, розставляє фігури на шахівниці. Робить не те, що хоче, а те, що потрібно. Я знаю таких — з залізною дисципліною і самоконтролем. Без цього скарбів не здобудеш.

Але ж гад який харизматичний! Спогад про його долоню на моїй сідниці змусив щоки знову запалати. Його запах… здається, він уже в’ївся в мою шкіру. Тепер я — як теля з тавром, помічена. І тіло моє підло пам’ятає.

Фантазії понесли. У Трістана воістину вражаюче тіло. Жодного зайвого граму, лише м’язи та натягнуті жили. Жодних прикрас — лише чиста сила й небезпечна краса. Він ідеальний, наче бог-вояка з древніх легенд.

Це бентежить більше, ніж хочеться визнавати. Я заплющила очі — і майже відчула його шалений поцілунок знову. Це був поцілунок егоїста. Жадібний, стрімкий, безжальний. Але чомусь саме він збурив у мені лаву почуттів, що спала багато років.

Мабуть, востаннє я так цілувалась ще з Андріаном… Але вже не пам’ятаю. Побут, байдужість, втома — усе стерло ті давні дотики. А сьогодні… краще б того поцілунку не було. Бо від нього тільки проблеми. Та, що найгірше, — його було недостатньо.

З цими думками я заснула.

Прокинулась несподівано. І, що найдивніше — надто рано. За вікном лише сіріло, крізь важкі хмари годину важко було вгадати. А в двері хтось стукав. Ні, гатив, наче хотів їх вибити!

Я зірвалась, кинулась до входу, вже хапаючись за клямку — й тільки тоді згадала, що на мені тонка нічна сорочка. Схопила халат зі стільця, зиркнула на годинник.

Шоста ранку?!
Що ще за чортівня? Що знову задумав цей самодур?

— Пані Вікторіє! — на порозі стояв бадьорий Віто, мажордом, і посміхався з професійною радістю. — Вас чекають на шикування, — виголосив урочисто, і вже рушив до наступних дверей.

Я стояла приголомшена. Яке ще шикування?! О шостій?! У неділю?!

Та я в будні ледве з ліжка вилажу, не те щоб у вихідний. Зітхнула, глянувши на пухкеньку ковдру, що ще зберігала тепло. А в мені вже закипала нова хвиля ненависті до Трістана де Северана. Ясно ж: він знущається! Сам, мабуть, солодко спить, а нас з дівчатами змусить марширувати. А потім буде зловтішно переглядати наші страженні похмурі обличчя, як справжній жінконенависник.

З тими думками я вийшла в коридор, ледь причесана. Там мене вже чекали ще кілька жінок. Усі — сонні, змучені, в халатах, із розгубленими обличчями.

— Привіт, — одними губами прошепотіла Софія. Я кивнула їй і махнула рукою. Але її одразу відтіснила бойова Кірана — її енергії вистачило б на всіх присутніх.

— Доброго ранку, Вікторіє! Ну як пройшло випробування? — голосно, майже радісно, так, щоб почули всі дівчата.

Я ще не встигла нічого сказати, а вже відчула, як опинилася під прицілом. Шість пар очей вп’ялися в мене, мов розпечені спиці. Кожна з них читала мене по-своєму: недовіра, цікавість, тривога... А можливо — заздрість.

— Я все ще тут, — відповіла знизуючи плечима, намагаючись звучати невимушено. Але Кірана не здавалася:

— І що він питав? Що цікавило? — її очі світилися азартом, а голос був надто гучний для ранку.

— Дами, за мною, будь ласка, — втрутився Віто, чемно, але наполегливо. Він розвернувся й рушив вперед, як справжній командир. Я зраділа, подумавши, що рух відволіче дівчат. Але дарма сподівалась.

— Ну ти що мовчиш? — Кірана вже трохи обурювалась. Вона, мабуть, вирішила, що я спеціально тримаю все в секреті, щоб не підказати іншим, як тримати оборону перед господарем. — Що його цікавить у першу чергу?

— Нічого, — відповіла я чесно, але з внутрішнім стогоном. "Дівчата, дівчата… Цього хамовитого сатрапа цікавить не ваше минуле, не ваші душі й не ваші мрії." Але я втрималась. Слова нічого б не змінили.

— То що ж ви робили? — подала голос Касандра. Вона йшла злегка перекошеною, видно, що вчорашнє тренування далося взнаки. У мене теж нили м’язи, але я любила цей біль — значить, працювало. М’язи адаптуються, зміцнюються. Тіло слухається.