16

— А в вас вже діти є? — спитала я, якось мимохіть, і вже готувалась до зверхньої відповіді. Але замість неї пролунало:

— Якби я був твоєю дитиною, то на третій день утік би світ за очі, — в голосі інквізитора бриніли веселощі, а руки схрестив на грудях, підкреслюючи рельєф м’язів. Обличчя — вдоволене, наче це гра, де він тільки-но зробив вдалу подачу і чекає мого удару у відповідь.

— Краще скажіть, навіщо вам весь цей фарс із відбором? — не піддалась я на гру. Замість уколу — спроба копнути глибше.

— Ага, ось воно! — хмикнув Трістан і таки простягнув руку до чашки. — Ти вже пхаєшся мені в душу. Скоро почнеш розповідати, як родину будувати.

— Радити має право лише той, хто сам щось збудував, — відповіла я рівно. — Я в шлюбній архітектурі — дилетант. Але якщо боїтеся дати відповідь…

— Хочу нащадків, — різко обірвав він. — А от доповнення у вигляді дурної баби — не хочу. А тепер скажи, що "жінки бувають різні", бо ж свербить, правда?

Я мовчала. Чекала підступу. І він справді був готовий — напевно вже в голові склав чергову тираду про "всіх баб", але я не дала йому цього задоволення. Просто втупилась у свою чашку, а бутерброд уже жувався повільніше — голод відступив, і разом із ним — і бажання бути на цій кухні.

— Ваша справа, — тихо мовила я.

— Притихла. Це вже підозріло, — його голос став майже розчарованим. Бо гра скінчилась, а гравець залишився без опонента.

Це мене тривожило. Йому не йшлося про суть — йому йшлося про процес. Про контроль. Про реакцію.

— А варіант, що я втомилась від вашої балаканини — не розглядаєте? — допила чай і встала, щоб ополоснути чашку.

— Розглядається, — сказав він так бадьоро, що я аж здригнулась. — Це добре, що не сперечаєшся. Покірним бабам легше живеться. Більше з чоловіка можна видоїти.

— А якщо я не хочу ні з кого нічого видоювати? — обернулась до нього. — У мене власна справа…

— Яку ти своїми курячими мізками довела до прірви, — його голос капав зверхністю. А в очах — зневага і щось інше… знайоме.

— Не я! — я аж відчула, як спалахнуло всередині. Майстерня і салон були моєю гордістю, моїм дітищем. Його ображати — як плюнути мені в душу. — У мене криза через такого ж самовпевненого, самозакоханого мерзотника, як…

— …як я? — Трістан рушив різко, і відстань між нами зникла за секунду. Я інстинктивно відступила, впершись у край столу. В грудях — тремтіння, живіт стиснувся.

— Не варто приписувати собі кожне моє слово, — відповіла тихо, майже шепочучи, як загіпнотизована звіром, що спустився з пагорба.

— Один мій порух — і твоя справа стане моєю, — тихо промовив Трістан де Северан, але в його голосі вчувалося більше сили, ніж у крику.

І я йому повірила. Чоловік із його впливом, з його зв’язками — легко може відібрати у мене салон. Мою працю. Мою гордість.

— Навіщо вам це? — спробувала втриматися за клаптик раціонального.

— Бо можу, — відповів, не відводячи погляду. Його усмішка була зухвалою, немов тінь на місячному диску. — Не забувай, твоя доля — в моїх руках.

— Залякувати жінку — це доля слабких, — кинула я, сподіваючись, що мій голос звучить твердо, хоча серце билося надто гучно.

І влучила в ціль — на обличчі Трістана промайнуло роздратування, наче я зіпсувала йому добре розіграний пасьянс.

— Язиката відьма… — прошипів. — І досі дивуюсь, чому ти не пакуєш свої речі.

— Це ваша завуальована спроба вигнати мене? — я змусила себе триматись, хоч усередині все холонуло. Треба було вигадати, як залишитися. Для себе. Для доньки.

— Не впевнений, — відповів він, підходячи ближче. — Все залежить від тебе.

Його руки впали обабіч мене, замикаючи в пастці, і тіло нависло, немов стіна. Я притислась до кам’яної стільниці, позбавлена простору і повітря. Кожна клітина тіла закричала: втікай, але розум шепотів: залишайся. Ти не маєш вибору.

Я чекала приниження. Погроз. А замість того — він нахилився і поцілував мене.

Не ніжно. Не лагідно. А так, що земля пішла з-під ніг. Його поцілунок був хижим, вимогливим, мов захоплення фортеці. Його пальці зімкнулись на моїй талії, і перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, його язик вже проривався в мої вуста, змушуючи відгукуватись.

Ні. Ні. Не можна. Але тіло вже не слухалось. Кров клекотіла, дихання обривалось, руки здригались… і я вже відповідала, хоч і в розпачі.

Коли востаннє я цілувалась так, щоб губи пекли, щоб ноги підкошувались, а всередині клекотіло бажання?

Йому це подобалося. Він смакував мій опір і мій відгук. Його руки безсоромно спустились нижче, стиснули сідниці, притиснувши мене до себе, вказуючи, чого він хоче далі.

Він не зупиниться. А якщо я дозволю — він подумає, що був правий. Що всі жінки легко піддаються. Що в мені немає ані гідності, ані меж.

Я заплющила очі. Ще мить — і я зламаюсь.