15

До покоїв я дісталась без пригод. Віто – чи як його тут звались, старший охоронець – чекав біля входу в лазню і мовчки провів мене звивистими коридорами маєтку. Дорогою жодного слова. Лише глухі кроки по кам’яній підлозі й відлуння нашого мовчання. Нарешті я зачинила за собою двері кімнати й одразу ж скинула з себе мокру сорочку, загорнувшись у звичні сукні.

Одразу згадала про Алекс.

Маленький кристал зв’язку лежав у кишені. Промовила ім’я — і камінь спалахнув слабким світлом. Нарешті відповіла вона:

– Мам, дідусь кудись пішов ще після обіду. Я сама! – її голос був трохи збуджений, але не наляканий. Мене ж охопила паніка. - А Гретта вийшла за продуктами. 

Алекс лише сім. Її ще рано залишати саму вдома, навіть у денну пору, не кажучи вже про вечір.

Спробувала вийти на зв’язок із батьком. Камінь кілька разів загорявся і гаснув, перш ніж, нарешті, пролунав знайомий голос:

– Вікторіє! Як справи?

– Чому ти залишив дитину одну?

– Та нічого ж їй не буде, – відповів весело, наче я спитала, як справи в собаки. – Велика вже, розумна.

– Тату, я ж просила…

– Та не кип’ятись. Уже йду додому. Вечерю приготуємо, все буде добре. Не хвилюйся, Вікторіє.

Не хвилюйся. Легко сказати. Я металась по кімнаті, наче тигра в клітці, поки Алекс знову не дала знак: дідусь уже вдома.

І вже коли нерви трохи відпустили, шлунок голосно нагадав про себе. Після тренування, пригод у лазні й стресу — сил лишилось обмаль. Годину я просиділа на місці, намагаючись переконати себе, що ляжу спати голодною. Але зрозуміла: ні, не варіант.

Згадала, що сьогодні мажордом показував мені кухонні приміщення. І, прикликавши маленький світлячок, вибралась у темний коридор.

Маєток спав. Жодного слуги, жодної живої душі. Лише легкий протяг у вікнах та далеке потріскування камінів.

Знайшла їдальню, а звідти вже і знайому двері до кухні. Тут панувала напівтемрява, але один з орбусів над широким столом світився — чи то забули загасити, чи залишили навмисно.

У вмонтованій шафі для охолодження блищали блакитні кристали, що зберігали вміст свіжим. Я обережно відкрила дверцята — і аромат копченої шинки й маринованих грибів змусив мене ковтнути слину.

Виклала здобич на стіл. Шукала хліб довго — й таки знайшла в нижній шафі. Нарізала м’ясо, зробила собі величезний бутерброд, гідний принцеси у вигнанні.

Знайшла й старовинний чайник – латунний, важкий, але функціональний – наповнила водою зі срібного глека, поставила на плиту. І ще одну знахідку – коробочку з трав’яним збором. Теплий, пряний аромат з підсушених квітів заполонив повітря, і, поки чай запарювався, я вже відчула, як повертаються сили.

Сиділа на високому стільці, загорнувшись у шаль, з келихом чаю і бутербродом, наче у власному домі. Було тихо. Занадто тихо. І надто добре, щоби тривало довго.

— О, вона ще й жере ночами! — голос господаря з темряви розлетівся, як грім по порожній кухні, розбивши мою нічну ідилію вщент.

— Взагалі-то, ще й десята не вдарила, — поглянула на магічний хронометр, що світився на моєму кристалі. — І, скажімо так, годують у вашому домі… досить скромно.

Герцог де Северан — босоногий, в коротких полотняних штанях, з розпатланим волоссям — пройшов через кухню, наче був тут сам собою, без запрошення. Зазирнув у мою чашку з трав’яним настоєм.

— А ти щось чула про здорове харчування? — голос був спокійний, навіть лінивий. Але в очах блиснула іскра.

— Не треба прикривати жлобство турботою про чуже здоров’я, — я інстинктивно підтягла до себе тарілку з бутербродами. І міцніше стиснула чашку. — Ви просто економите на гостях, мілорд?

— Я дбаю, щоб ваші дупи не розтаскало, — кинув з тим самим байдужим виразом, не кліпнувши й оком.

— Такими темпами ми тут ноги протягнемо, — пробурмотіла я й нарешті відкусила шмат свого бутерброда. Бо хто його знає, може зараз і хліб забере — в ім’я контролю калорій.

Але Трістан тільки спостерігав. Нахилив голову трохи набік, наче досліджував новий вид птахи, що випадково залетіла в його маєток.

У світлі кухонного орбуса його обличчя видавалось молодшим, привабливішим, майже чарівливим.

І тут, наче блискавка — різкий рух, і один мій бутерброд уже в його руці. Я ледь не вдавилась.

— Готуєш посередньо, — прокоментував він після кількох жувань і простягнув руки до моєї чашки.

Я вихопила її швидше.

— Не мала наміру вас вражати. Вам чаю заварити? — запропонувала, вдаючи ввічливість, хоч насправді хотілось вилити все на його голову.

— Угу, — буркнув він, опершись сідницями об стільницю, все ще жуючи мою вечерю.

З кожною хвилиною його присутність ставала нестерпнішою. Хотілось нагрубити, прогнати його звідси, та я добре пам’ятала, хто тут господар. І що саме він вирішує, залишусь я у цьому дивному відборі чи ні.

Мовчки поставила перед ним чисту чашку, наливши туди настій.

— Це не та чашка, — раптом заявив він. — Заміни. Я з цієї не п’ю.

Я витріщилась на нього.

— Ви що, дитина? — брови піднялись так високо, що майже торкнулися лоба. — Не буду я вам нічого замінювати.