14

Звісно, він перебільшував. У термах було досить тепло, пар тримався щільною хмарою над водою. Але сперечатися далі не мало сенсу. Я зібралася з духом, підняла поділ легкої туніки й рішуче ступила у чашу. Тепла вода охопила щиколотки, потім коліна.

Я обійшла його збоку, свідомо уникаючи прямого погляду. Почну зі спини. Там, де не треба дивитись у вічі.

Рука торкнулась шкіри — гладенької, гарячої, немов вона зберігала в собі жар ковальського горна. Де Северан був зовсім не схожий на холодного сталевого вояку, яким я собі його уявляла. Він був живий. Надто живий.

Мочалка залишила тонку мильну доріжку, яку я провела вниз по спині. Від лопаток до попереку, і знову вгору. Сідниці я старанно обминала. Але... які ж вони, холера, пружні. Я куди зараз витріщаюсь?! Тримай себе в руках, Вікторіє.

Спокійно. Глибокий вдих. Усе це — просто тіло. Просто клієнт. Просто робота.

– Ти мені там дірку скоро протреш, – озвався він, раптово повертаючись до мене обличчям.

Рука зісковзнула, і я ледь не втратила рівновагу, вихопившись іншою за його плече. Він миттєво скористався нагодою, обвив рукою мою талію й притиснув до себе. Його груди були гарячі, наче розпечені.

– Незграба, – пробурмотів він над моєю головою. Але відпускати не поспішав. Його долоня почала повільно ковзати нижче.

– Ану заберіть руки! – пискнула я, не впізнаючи свій голос. Я мала б промовити це холодно й впевнено. Але як? Коли його пальці, ніби заклинання, лишали на моїй шкірі жаркі сліди?

Це просто пар. Тиск. Вологе повітря. Нічого більше.

В останню мить, коли він от-от мав торкнутись моїх сідниць, я вислизнула з його обіймів. Бризки води вистрілили в різні боки. Він тихо розсміявся, а я зустрілася з ним поглядом.

Темні очі захопили мене в полон. Я буквально відчувала, як мене затягує в вир. Світ зник. Лишилось тільки його обличчя. Його погляд. Його влада.

Господи, я в небезпеці. Зараз не через меч чи отруту — через нього. Його очі п’янили. Його тіло притягувало. І в мені прокидався голод, від якого я відвикла. Занадто довго залишалась одна…

Я закліпала віями, намагаючись вибратись із його впливу.

– Ти найгірша з рабинь, – пробурчав Трістан, помітивши, що його чари не діють.

Але він помилявся. Вони діяли. Просто я не мала права йому того показати.

Намірів у мене було більш ніж досить. І хоч тіло безсоромно зраджувало, розпалюючись від кожного дотику, розум ще тримав оборону.
– З радістю поступлюсь місцем вправнішій служниці, – сказала я, нарешті вивільняючись з його погляду.
– Е ні, – буркнув Трістан. – Працюй далі.

– Як забажаєте, мілорде, – і я навмисно жваво взялася до роботи, щоб приховати власне тремтіння.

Груди, живіт, ключиці — все тіло було міцним, мов витесаним із бронзи. Я водила мочалкою швидше, ніж слід було б, і, здається, завдала болю, бо він стиснув мою руку.

– «Там» тільки не рви, чуєш? – рикнув він, киваючи вниз.

– Там?.. – і погляд сам собою ковзнув за його вказівкою.

О, Матір Божа...

Я відвела очі, зусиллям волі приглушуючи паніку.

– Вам би прикритись. Усім було б спокійніше.

– Я не з тих, хто ховає себе, – в голосі його звучав виклик.

– У цьому я вже переконалась, – зітхнула я. Намилених ділянок залишалось небагато. І коли я зрозуміла, що для завершення мені треба опуститись на коліна, внутрішній протест здійнявся бурею.

Ні. Цього не буде. Не буде приниження. І я не дозволю, щоб він тішився моїм збентеженням.

– Перепрошую, але на цьому обмивання завершено, – відступила я, озираючись у пошуках ковша, аби змити мило.

– Ти не закінчила, – озвався він спокійно, майже ласкаво, та за цією м’якістю ховалась сталь.

– «Там» мийте себе самі, – кинула я, не стримуючись.

Але мої слова лише підігріли його завзяття. Він схопив мене за зап’ясток — різко, але не грубо — і не дав ступити кроку.

– Робиш, як я сказав, – прошепотів над самим вухом і в наступну мить знову притис мене до себе. Цього разу щільніше, гарячіше. Його тіло поглинуло моє, мов хвиля.

І я відчула його. Усім тілом. Безпосередньо.

Вогонь спалахнув у мені блискавкою. Я мала б опиратись, мала б тримати кордони. Та замість того палала. І знала, що він це відчуває. Інквізитора дуже важко обдурити. Він відчуває вібрації, відчуває як магія бунтується і починає вирувати всередині мене. Я була “голодна”, а він пропонував “їжу”. 

– Роблю, – мовила я покірно, хоч насправді бажання роздвоїлось у мені, як вітер на роздоріжжі. Чи хочу я, аби він відпустив мене? Чи навпаки — тримав доти, поки не зламає мою впертість?

Перебувати з ним наодинці ставало дедалі небезпечніше. Бо вже не могла дати собі обіцянки, що коли він захоче взяти — я опиратимусь по-справжньому.

– Ну так роби, – повторив він владно, наче наказував прислузі подати вино, а не доторкатись до себе.

– А може, все ж таки ви самі… – спробувала знову вивернутись, граючи на межі чемності.

– Мужчина при жінці таких речей не чинить. Непристойно, – засміявся. І, не зважаючи на мій спротив, повів мою руку до себе. Нижче.

– Самі напросились, – прошипіла я крізь зуби.

Хай це буде просто ще одна косметична процедура. Як натирати латунь чи полірувати срібло — байдуже. Різким рухом повела мочалкою, а потім і долонею по його найвразливішому місцю. Не ніжно. Зовсім не ніжно. Його тіло здригнулось, а я мстиво стиснула пальці і смикнула руку догори.

– Боги, ти що, вирвати його хочеш, відьмо?! – заричав Трістан і, не витримавши, хлюпнувся у воду, потягнувши мене за собою.

– Самі винні! – огризнулась я, відпльовуючись від мильної води.

–Ти ж вдова! Я думав, ти знаєшся на чоловіках! – сердито кинув він, коли ми виринули поруч.

– Якось не доводилось купати їхні... фамільні скарби, – буркнула, не знаючи, що краще: вилізти з купелі негайно чи вже досидіти, як є.

– І жодному не мила? – його слова заскочили зненацька.