13

Маєток Трістана, здавалось, не мав меж. Він був мов зачарований лабіринт — повний крил, галерей і переходів, що з’являлися та зникали без жодної логіки. Без провідника я б давно заблукала, намагаючись повернутися до гостьового крила, де ми жили разом з іншими жінками. Ми йшли хвилин з п’ятнадцять — повертали, спускалися, піднімались…

Я очікувала, що мажордом проведе мене до кабінету. Та за різьбленими дверима з викарбуваними дельфінами мене чекало зовсім інше.

Терми.

Ще в передпокої повітря було напоєне вологою парою, а кам’яна підлога зберігала тепло. Стилізовані сині кахлі з рослинним орнаментом і арочний прохід углиб одразу навіювали східні мотиви.

— Провів? — пролунав голос Трістана, десь із глибини приміщення. Віталій, мажордом, миттєво витягнувся, наче його хтось смикнув за ниточку.

— Так, мій лорде.

— Вільний.

У сусідній залі хлюпнула вода, і я озирнулась — залишилась сама.

— Роздягайся. І йди сюди, — сказав Трістан. Не прохання — вказівка. Не крик — але й не м’якість. Просто влада, що не звикла до опору.

Звісно, скидати з себе одяг я не поспішала. Лише роззулася, залишивши капці біля порога. Під ногами — тепла, шорстка плитка, мов оксамитова. Ідеально гладка, не слизька. Усе тут було спроєктоване до дрібниць — для задоволення й контролю.

Я переступила поріг термів — й завмерла. Тут було… прекрасно. Стіни зі світлого мармуру, ніші з кам’яними чашами, з яких струменіла тепла вода. Мозаїка в арабському стилі прикрашала стіни, кругове світло відбивалося у повітряній парі, а лежаки манили прилягти.

Посередині — шестикутний басейн. Вода в ньому парувала, тиха, чиста, з мерехтінням світла по краях.

— Ти глуха? — голос Трістана знову прорізав тишу. Я здригнулась. — Я сказав — роздягайся. Неважко ж.

— Навіщо? — запитала я, стоячи на місці. Він не змінив тону, але мені здалось, ніби в його мовчанні майнула тінь роздратування.

— Бо ти тут не для того, щоб варитися в одязі, — сказав він. Його силует вже було видно в парі — він стояв у воді, занурений по груди. Можливо, оголений, хоча туман дозволяв бачити лише силует. — Або входиш, або йди назад.

— У мене немає відповідного вбрання, — відповіла я рівно. Він мав рацію — в таку спеку й вологу одяг скоро перетвориться на в’язке лахміття. Але ставати перед ним беззахисною… Ні.

— Вбрання? — у його голосі майнула насмішка. — Ти тут не на балу, а на відборі. І я хочу бачити не твої шатра, а тебе.

— Ви ж самі казали: спати з нами не плануєте, — нагадала я, спокійно, але з викликом.

— Любонько, слова — це вітер. Мене цікавить не тілесне, а твої межі. І як швидко ти їх здаєш.

— Я не здамся, — прошепотіла я. Можливо, більше собі, ніж йому.

Він мовчав, спостерігаючи.

І тоді я рішуче потягла сорочку догори, кинула її на камінь. За нею полетіла верхня спідниця. Я залишилась у короткій білизні — простій, тонкій, зручній. Максимально випрямила спину, щоб не показати своє приниженя.

Нехай дивиться. Нехай оцінює.

Але нехай пам’ятає — я не здобич.

- Білизну не зніматиму, і того вам досить, - намагалась роздивитись неприятеля в басейні. Але пара приховувала від мене його обличчя.

- Тобі ж гірше,  - була відповідь.

– Що далі накажете?

- Мий мене, - в мій бік полетіло щось, що я спіймала. Виявилось – мокра мочалка.

- Ви серйозно? – я несміливо наблизилась до кам’яної чаші з теплою водою, де помістилось би чоловік десять.

– Я виглядаю як той, що жартує?

І, чорт забирай, тон його став нижчим, хриплуватим. Я відчула, як живіт стиснуло трепетом.

– Без дурниць. Руки тримайте при собі. Я не для того сюди прийшла, – попередила я і наблизилась до чаші з теплою водою.

– Чому? – у нього явно покращився настрій. – Хіба не цікаво пізнати мій глибокий внутрішній світ?

Я не стрималась і хмикнула.

– Мені вистачить вашого зовнішнього.

– Отже, ти визнаєш, що він тобі подобається, – сказав він, уже посміхаючись відкрито. Тепер я бачила: вологе волосся злиплося на плечах, на грудях — краплі, що стікали по рельєфних м’язах. Добре хоч пояса не видно — вода приховувала решту.

– Мені від вас треба лише одне — золото, – відповіла чесно, наливаючи на мочалку ароматного гелю, що пах хвоєю й чебрецем.

– І не мрієш розтопити моє холодне серце? – озвався з іронією. – Може, я злий, бо мене в дитинстві не обіймали?

– Спробуйте обійняти когось у лазні — і швидко отримаєте по носі, – кинула я і розсміялася, вперше за всю розмову.

– А ти значить долюблювати не хочеш? – ловлю його погляд. 

– Пошукайте собі годувальницю. Мені досить обіцяної винагороди, – буркнула я, все ще не наважуючись наблизитись до нього.

Мити чоловіка для мене не було чимось забороненим чи соромітним. У нашому світі терми — не лише розкіш, а й лікувальна справа. Я мала справу з тілом не гірше за королівських цілительок. Медичне навчання, курси масажу, навіть деякий час працювала в жіночій бані, де клієнтами були не тільки леді, а й вельможі з усім своїм гонором і м’язами.

Я бачила багато. І не все з того було естетичне.

Але Трістан... ох, з ним було складніше. Його тіло виглядало так, ніби його виліпив бог війни власноруч — без надмірності, ідеально вивірене до останнього м’яза.

– Бачу, милуєшся, – промовив він з тією самою іронічною усмішкою. – Дай-но зроблю тобі приємне.

І перш ніж я встигла здивуватися, він одним рухом зняв себе з води — став на повний зріст, бризки сріблом посипали поверхню басейну. Вода стікала з його тіла, і мені знадобилась вся витримка, щоби не заціпеніти.

Бісів нащадок старовинного роду! Ніхто не має права бути настільки... анатомічно досконалим. Його живіт був немов зібраний із кам’яних пластин, косі м’язи чітко окреслювали напрям — до того самого місця, яке ще приховувала вода, але в уяві й без того все вже намалювалося.

– Ну як? – поцікавився він, ховаючи насмішку за напівусмішкою.