10

Він з’явився мовчки, як буря, що накочується без грому. Глибоко посаджене світло з коридору прорізало його постать, коли він увійшов до їдальні. На ньому був темний камзол з важкої тканини, що ідеально облягав широкі плечі й підтягнуте тіло. Високий, могутній, з легкою тінню щетини на щоках і під верхньою губою. Красиво окреслені вуста — різкі, мов вирізьблені лезом, — приковували погляд.

І це було б навіть безпечно — дивитися лише на них. Бо варто було лише трохи підняти очі — й ти зустрічався з поглядом, холодним, як воронована сталь. Суворі сірі очі, в яких не було ані іскри теплоти. Трістан де Северан оглядав присутніх так, як у залі для торгів оцінюють худобу: без жалю, з розрахунком. Йому явно було не до сміху. І не до нас.

— Доброго ранку, мілорде, — озвались дівчата майже хором, але у відповідь не почули нічого.

Він мовчки пройшов до свого місця — на чолі столу, — сів і, не дивлячись ні на кого, повільно налив собі каву з срібного глека. Взяв чашку, відпив ковток. Потім махнув рукою, не дивлячись у наш бік:

— Продовжуйте. Їжте. Їжте, не соромтесь, — голос звучав вкрадливо, майже ввічливо, але в тому жесті відчувалась панська поблажливість.

Особисто мені відразу перехотілось їсти. Його погляд ковзав по обличчях і тілах, немов лезо. Нарешті він спинився на русоволосій дівчині й промовив:

— А от тобі варто було б жувати менше. Бегемоти народжують бегемотів.

Дівчина зблідла, відклала виделку й прошепотіла:

— Це в мене кістка широка...

— А душа ще ширша, сподіваюсь, — кинуто було з такою крижаною байдужістю, що вона почервоніла, мов перестиглий томат.

Голос у нього був приємний. Але з присмаком металу — якби звук міг бути гострим, то саме такий залишався б на шкірі після дотику його слів. Здавалось, він не з живої плоті, а з криці, зібраний мов меч, викований для бою, а не для любові. І кожен його рух — це не жест, а попередження.

Атмосфера стала густою, мов туман на болотах. Було чутно, як хтось скрипнув стільцем, як ніж торкнувся порцелянової тарілки. Жодного шепоту. Жодного вдиху без дозволу.

— Кухарці передати, що її вариво гірше за корм для стражі? — запитав він сухо, не піднімаючи очей.

Ми мовчки взялися за виделки. Їли так, ніби це був останній шанс залишитись при дворі. Було незрозуміло, що саме він оцінює: апетит? Поставу? Покору?

Сам же він сьорбав каву без цукру й неспішно жував тост із персиковим конфітюром. Його смаки — це, мабуть, єдине, що ми могли наслідувати безкарно.

Я з рішучістю, що межувала з відчаєм, взяла такий самий тост. Жувала, не відчуваючи смаку, немов поглинала власний страх.

Поступово атмосфера за столом трохи розрядилася. Напруга, що висіла в повітрі мов натягнута тятива, почала слабшати. Дехто з дівчат навіть дозволив собі грайливі усмішки і кокетливі погляди, кинуті в бік лорда де Северана. Очевидно, не всі прибули сюди лише задля винагороди чи угоди. Тобто... винагорода приваблювала всіх без винятку, але, наприклад, блондинка навпроти мене мала інші амбіції. Вона не просто хотіла титул чи золото. Вона хотіла його. Самого Трістана.

Для неї це був виграш — не короткострокова угода з герольдом про шлюб на рік і забезпечення, а справжній підйом — стати володаркою замку, жінкою, яку він визнає офіційно. І байдуже, що він досі не кинув жодного теплого погляду — у таких, як вона, очі були гострі, як шипи троянди. Вона вже брала твердині облогою і знала, що мовчання — не завжди поразка.

На перший погляд — цукерка в рожевій обгортці. Насправді — хижачка з досвідом.

Кажуть, чоловіки люблять, коли жінка не намагається бути розумнішою за них. Що ж, вона обрала саме такий шлях — м’який голос, відкрита усмішка і жодного спротиву.

— А ви не хочете поцікавитись, як нас звати? — її голос бринів надто голосно в тиші, що ще не встигла розтанути остаточно.

Трістан підвів очі від сувою, який розгорнув перед собою. У погляді — незадоволення, як у вчителя, якого перервали посеред важливого.

— Навіщо? — запитав сухо, вбиваючи запал одним словом.

— Мене звуть Кірана, — вона усміхнулась, мовби його відповідь її не зачепила, й показала рівні білі зуби.

І отут щось у мені сіпнулось. Не гнів. Не ревнощі. Але щось гостре і неприємне. Мовби тоненька голка кольнула під ребра. Чи то внутрішній інстинкт конкуренції заговорив, чи то старий страх бути непоміченою — важко сказати. Я ж ніби не для цього тут. Я тут тимчасово. Я тут не боротися. Не змагатися. Пригадати. Пережити. Просто прожити.

— Мені знати це без потреби, — відказав Трістан, і знову занурився в свої справи.

Кірана зробила вигляд, що її це не зачепило. Її усмішка трохи зів’яла, але вона не здавалася.

— У вас дуже красиво, — знову озвалась вона. — Замок, внутрішній двір, зали — ви самі проєктували? Я в захваті…

— Так, прекрасне оформлення, — кинула навздогін інша — брюнетка з ідеальними косами.

Лорд зморщився, наче йому в скроню вбили голку.

— Помовчіть. І займіть рот справами, — крижано кинув він, обвівши поглядом "мисливиць". — Ви тут не для балачок. І не для залицянь. Обрані — мовчать і слухають. І не ставлять дурних питань.

— Але… тільки одне, — не здавалася Кірана, трохи схиливши голову набік. — Воно стосується нашої місії.

Трістан, ніби зглянувшись, відклав сувій і вперся в неї поглядом, що зупиняє кров.

— Добре. Що там у тебе?

Та в ту саму мить у дверях з’явився ще один чоловік — у темному жилеті з гербом Северанів. Він не сказав ні слова, просто зупинився у порозі, витягнувшись по струнці, очікуючи дозволу говорити.