9

За деревами почали з’являтися будівлі. Охайні кам’яні домівки, вкриті свіжою черепицею кольору запеченої глини. Кожна — в обіймах садів, де між фігурними кущами росли дивовижні рослини з пелюстками, схожими на самоцвіти. Уздовж парканів — клумби, де цвіли квіти, яких я ніколи не бачила навіть у травниках. Дорога — рівна, мов застигле дзеркало з обсидіану. Це місце було надто правильним, щоби бути справжнім. Наче не в глушину заїхала, а до якоїсь зачарованої долини, куди сторонні не потрапляють.

Ми проїхали повз площу — викладену з мозаїчних плит, з витонченими ліхтарями, лавами зі срібними ніжками й деревами дивної форми. У затінку квітучого плюща сиділи молоді матусі з колисками, з яких іноді чулось гуління. Біля мармурового фонтану у вигляді лебедя грались діти. Все виглядало настільки ідилічно, що в голові майнула думка: або це чарівна ілюзія, або я щойно перетнула межу звичайного світу.

Після рівних вуличок з мереживом квітів наш віз зупинився біля високих брам, обвитих металевими трояндами. Кожна пелюстка — мов викована окремо майстром, кожен листочок — зі своїм візерунком.
— Далі пішки, — озвався Димитрій. — Вас зустрінуть. Речі доставлять згодом.

Я вийшла з карети в повітря, насичене осінню, запахом яблук і вогкого каменю. Переді мною вже прочинилась хвіртка, і вартовий у сріблястому плащі ввічливо попросив перепустку. Навряд чи хтось випадковий узагалі міг сюди дістатись — де Северана стерегли не гірше, ніж королівську скарбницю.

До мене приставили нового охоронця — суворого, мов граніт. Він повів мене крізь живу огорожу, що утворювала акуратний зелений лабіринт. І вже за кілька поворотів ми вийшли до маєтку.

Спершу я навіть не усвідомила масштаб. Будівля з червоної цегли, наполовину вкрита плющем, виглядала ніби вирвана з ілюстрації до старовинного роману. Колони, балкони з кованими перилами, різьблені водозливи, що нагадували грифонів… Велич і спокій. Очікувалось, що зараз десь у вікні з’явиться біла постать або ж повітря здригнеться від стародавнього шепоту. Місце мало власну душу. І, здається, не одну.

— Вам сюди, — сказав вартовий і провів мене у вітальню.

Усе тут дихало тією ж гармонією, що й зовні. Широке вікно з важкими завісами, розшитими блакитними квітами. Дивани й пуфи з такої ж тканини, полірована підлога, старовинний камін із гербами. На каміні — овальні портрети у витончених рамах, ніби дивляться на гостей і зважують кожен їхній рух.

Я зупинилась на порозі, вдивляючись у це спокійне багатство, й не одразу помітила, що в кімнаті я не сама. У затінку, в м’якому кріслі, сиділа дівчина. Її обличчя було зосереджене, погляд — спрямований у магічний кристал комунікації, який вона тримала в руках. Вона навіть не глянула в мій бік, і я не стала нав’язуватись. Обережно присіла трохи далі, уважно роздивляючись обстановку.

Поступово вітальня почала наповнюватися. Дівчата прибували одна за одною. Всі — майже однакового віку, років двадцяти п’яти. Всі — вродливі, кожна по-своєму. Одні м’які й привітні, інші — холодні, мов льодяні троянди. Одні намагались зав’язати розмову, інші вже встигли виміряти всіх очима й обрати суперниць.

— Нас академія відправила, — розповідала одна русокоса, обертаючи кристал у пальцях. І знову — та невловима загадковість у «нас».  — В нашому роду це другий раз. Перший був дуже вдалимСестра як сир в маслі катається. А цього разу… гонорар такий, що вистачить не тільки мені. Усім вистачить.

Вона посміхалась, а в очах світилась втома. Мов жінка, яка вже бачила іншу сторону цього палацу — і все одно повернулась.

— І як воно було там? — пожвавішала темноволоса в сукні, розшитій дрібними місячними кругами, що нагадували горошки.

— Та все добре минуло, — відказала русоволоса, одразу пожвавившись, ніби чекала цього питання. — Кажуть, герцог обрав її ще на першому тижні. А вже за місяць вона ходила в оздобах, які носять тільки дружини вищої крові.

— А потім? Її залишили при дворі? — втрутилася білявка в рожевому камзолі з золотими шнурівками.

— Та не просто залишилась. Отримала титул, землю на півдні, цілу маєтність і власну прислугу. Тепер, кажуть, у листах не без задоволення радить молодшим родичкам — «тільки не розгубіться на перших аудієнціях».

— Я чула, одна з переможниць зникла безвісти. Її після фінальної церемонії ніхто більше не бачив, — прошепотіла брюнетка з легким драматизмом.

— Балачки, — махнула рукою русоволоса. — Завжди є ті, кому чужий успіх — мов сіль на рану.

— А ті, кого не обирають? — обережно запитала дівчина, що прибула трохи раніше за мене.

— Залежить від того, хто вони. Якщо з гідного роду — отримують відкуп і повертаються додому з честю.

Але були й такі, що залишались при замку — навчати молодших чи служити в покоях. Одній навіть запропонували договір на служіння у жіночому ордені — замість компенсації.

У цей момент до вітальні увійшов Димитрій. У залі одразу стихло, всі погляди зосередились на ньому.
— Пані, вас запрошують до сніданку, — урочисто повідомив він.

— Ох, це було б доречно, — хихікнула брюнетка. — Я так хвилююся, що аж не пам’ятаю, чи снідала сьогодні.

— І не кажи… шлунок крутить, наче мене вже випробовують, — погодилась русоволоса. Білявка зневажливо скривилася, мовляв, панночка не тримає обличчя.

Нас було семеро. Ми рушили слідом за Димитрієм до їдальні. Там уже чекав накритий стіл. На пізній сніданок подали густу кашу, зварені до блиску яйця й щедро намащені медом грінки.

— В монастирі й то смачніше варили, — буркнула русоволоса, змішуючи все в одній тарілці без жодного етикету. Її силует вирізнявся серед інших — пишніший, приземленіший. Можливо, вона й не намагалася вдавати когось іншого, і це давало їй певну перевагу.

Я ж натомість обережно намазала тост вершковим маслом, налила темного чаю з жасмином і зробила ковток. Аромат був божественним, на мить я забула, де я і навіщо. Але лише на мить.

Бо за наступної секунди повітря в їдальні змінилося. Затягнулось. Наче хтось невидимий вийшов із тіні й притиснув простір собою. Потужна, гнітюча присутність — така, що зібрала їжу в грудку.