8

У великому поспіху я скликала дівчат на раду в майстерні. Розподілила справи між ними на кілька тижнів наперед, залишивши докладні вказівки, що кому варто робити, коли мене не буде.

Куди мене несе цього разу — знала лише Ірен. І то — не всю правду. Бертран суворо заборонив говорити про нашу угоду навіть з тими, кому я довіряла серце.

Тож я вдала з себе щасливу мандрівницю й повідомила, що виграла в лотереї Гільдії Мандрівників «гарячу» подорож до Вільної Землі на південному узбережжі. Що мовляв їду туди на два тижні — відпочити, набратись сили й поніжитись під сонцем, яке не знає зрад.

— Давно пора, — підтримала мене Ірен, вдаючи щиру радість. — Ти стільки працюєш, ми вже не знали, як тебе випхати за двері майстерні.

Інші дівчата приєдналися до неї. Навіть влаштували невеличкі проводи, із солодощами, трунком і побажаннями звабити якогось засмаглого пірата або сина князя.

Ми піднімали келихи з шипучим ельфійським вином, їли фрукти, і я дозволила собі кілька хвилин легкості. Їхня підтримка гріла мене — надто ж після останніх тижнів, коли всі бачили, як я гасну.

— Проблеми були і будуть, — влучно підмітила напівтролиха Олла. — Але ти у себе одна. Їдь, відпочинь, повернись нашою старою усміхненою Вікторією.

— За Вікторію Мартвен! — вигукнула тост відьмочка Еннія. Ми дружно цокнулись.

Горло обпік алкоголь, тіло розслабилось, і коли хтось запропонував продовження в Місячному Клубі, я відмовила. Не найкраща ідея — знайомитись із спадкоємцем великого дому з запахом учорашньої вечірки.

Замість цього я повернулася до кабінету. Очі впали на портрет, прихований у складеному згортку — з образом лорда Трістана. І знову те саме відчуття: тепло, зацікавленість, навіть бажання. Він був бездоганний. Статний, доглянутий, впевнений. Навіть трохи… принадний.

Я дурна, я знаю. І навіть уявити не могла, наскільки цей чоловік — вибухова суміш пихатості, холодного розрахунку і… так, мерзотності.

Потім я перевірила записи Алекс у шкільних сувоях, приготувала їй їжу на кілька днів наперед, залишила письмові вказівки батькові — куди водити малу, чим її годувати й з ким не спілкуватись.

— Ну ти ж у мене виросла он яка, — пробурчав батько, ковтаючи ковток із пляшки, яку пестив, мов дитину. Гроші на елітні напої він знаходив завжди.

Втім, він мав талант — виживати і вижимати. Постійно щось скуповував, щось перепродував. Зараз торгував напівлегальним паливом для візників і господарів маєтків, мав свій відсоток з кожної діжки. Прибутки нестабільні, зате свобода — повна. Це він і цінував.

— Алекса у мене буде доглянута й вивчена, не бійся, — додав він з посмішкою.

Я хотіла вірити. Але серце дряпали кігті тривоги. Та було пізно відступати.

За мною приїхав екіпаж на світанку. Мені не сподобалась ця обставина — я не бачила сенсу вставати так рано.

Я нахилилась над донькою, поцілувала її в лоб. Вона лише тихо зітхнула уві сні. Розлука різала душу. Я ненавиділа відпускати її. Коли вона зникає з мого поля зору — я метаюсь, мов поранена. А тут — цілі тижні без неї.

Настрій був зіпсований ще до першого поштовху коліс.

Щойно я ступила до карети, мені одразу простягли дощечку з пергаментами.
— Що це? — я насупилась, коли один із супровідників сунув мені під ніс аркуші й самописне перо.
— Угода про мовчання, — озвався блакитноокий чоловік у темному камзолі. Під ним виразно випиналась магічний жезд — не декоративний. І він навіть не намагався цього приховати. — Особливо раджу уважно прочитати сімнадцяту статтю. Там ідеться про наслідки для надто говірких.

Я знайшла потрібне місце, але шрифт був мілкий, очі розпливалися. Та яка різниця? Я й так погодилась. Зітхнувши, вивела підпис з цяткою моєї крові і сховала свій примірник у торбинку.
— Тепер рушаємо? — простягнула дощечку назад.
— Так. Моє ім’я Димитрій. Я відповідаю за порядок серед претенденток. Якщо щось — звертайтесь, — коротко пояснив він, а потім дав знак візникові, і в кареті запанувала тиша.

Я дивилась у вікно, змушуючи себе не смикатись магічного кристалу зв'язку. Алекс ще спить — ранкова пташка з неї така собі. Та руки свербіли. Щоб відволіктись, активувала кристал й переглянула новини міста.
Звісно, одразу трапились мініатюри Неліанни Мартвен. В новинах розповідали про те, як вони планують розвивати каретну майстерню мого покійного чоловіка

Карета зупинилась. Попереду — шлагбаум, а за ним — сади.

Рівні ряди яблунь, скільки сягало око. Стиглі червоні й жовті плоди, важкі й рум’яні. Серед дерев снували люди з кошиками, дбайливо збираючи врожай.

Димитрій відчинив бічне віконце, і коли ми рушили далі, в карету увірвався густий аромат яблук і мокрої землі. Осінь була тут — жива, соковита, терпка. Хотілось вдихати, доки паморочиться голова.

Я відчула себе героїнею казки, яку супроводжує не лицар, а мовчазний вовк у людській подобі. Все ж наважилась порушити мовчанку:
— Чиї це сади?
— Лорда де Северана, — відказав Димитрій. — Звідси беруть плоди для кальвадосу й сидру.

Мого батька це б вразило. Він би вже підраховував, скільки бочок можна з цього вичавити. А я лише дивилась на дерева, на людей між ними… і намагалася вгадати, що чекає мене за їхніми спинами. Бо кожен проїханий крок у цій подорожі — як крок у прірву. І назад вже не буде дороги.