5

— Як тобі у нас? — запитав Бертран, і одразу ж сам собі відповів, не чекаючи моєї думки. — Пречудово, правда ж? А повітря тут яке! Свіже, живе, мов із ранку світу. Його можна було б у фляшки розливати й продавати на аукціонах, як рідкісне зілля.

— Поділяю ваш захват, — відповіла я обережно.

— Радий це чути, — кивнув герцог. — Ну, ходімо, відшукаємо мій снаряд. Сам він себе в кошик не зажене!

Ми рушили доглянутим газоном у бік, куди покотився снаряд. У руках Бертран тримав важку метальну кулю для петанку

— Гільєрмо сказав, що тобі потрібні кошти на розвиток справи, — заговорив він першим, не дочекавшись мого ходу.

— Так, — я кивнула і видала свою ретельно відрепетирувану версію. — У моєму лікувально-косметичному домі я хочу запровадити нову лінію — гальванічну епіляцію та реконструкцію шкіри за допомогою рідкісних мінералів.

— О, як цікаво, — Бертран зупинився, помітивши свою кулю, і несподівано повернувся до мене обличчям. — — Грала колись у петанк?

— Ніколи не доводилось, — похитала головою.

— Спробуєш? Тут головне — відчути вагу й траєкторію. — Він простягнув мені кулю. Я взяла, щоб не образити, і одразу здивувалась її вагою.— У цьому немає нічого складного.

Герцог підійшов настільки близько, що я відчула його подих — і внутрішній спротив від цього вторгнення в мій особистий простір. Але Бертран, очевидно, не вважав це недоречним.

— Ноги — трохи ширше. Так. Рукою трохи назад… і вперед, плавно. Кидай.

Я кинула кулю, але невпевнено. Вона прокотилась кілька кроків і застигла далеко від мішені.

— Тобі бракує практики, — всміхнувся Бертран і, забравши в мене кулю, кинув свою з такою точністю, що та майже торкнулась мішені.

— У вас чудова техніка, — сказала я.

— Безперечно, — відповів він, сприймаючи комплімент як належне. Потім різко змінив тему: — Вікторіє, Гільєрмо казав, ти втратила чоловіка? У тебе є діти?

— Так. Донька. Її звати Алекс, їй сім, — відповіла я просто.

— І як вона пережила втрату батька?

— Не знаю... Здається, тримається. Я багато працюю, і, можливо, не помічаю всього. Алекс часто мовчить про свої почуття.

— У такому віці діти глибше ховають біль, — промовив Бертран, і в мені на мить стиснулось щось тривожне. А що, як вона справді страждає, просто не показує? Чи не втратила я з нею зв’язок?

— А новий напрям у твоїй справі потребуватиме ще більше часу. Ти це враховуєш?

— Думаю, ми з Алекс впораємось, — відповіла я з тією впевненістю, яка звучить лише тоді, коли її особливо потребуєш.

Та яка йому справа до мене й до моєї доньки? Знайшов за що перейматись! Але виду не подала. Треба залишатись максимально ввічливою й люб’язною — надто багато в моєму житті тепер залежало від Бертрана.

— Тобі видніше, — легко погодився він. Ми саме підійшли до кулі, і Бертран, прицінившись, похитав головою.
— Ремі! — гукнув він свого незмінно безмовного слугу, який і досі тримався в тіні. Той з’явився майже з повітря, несучи дерев’яний футляр із кулями.

— Заміни цю. Грунт тут вологий, краще важчу, — мовив Бертран і обміняв кулю, перш ніж знову зайняти позицію.
Я лише спостерігала, вдячна, що він більше не пропонує мені самої кидати.

Він замахнувся, завмер біля самої кулі, ще раз примірився…
Під тонкою дорогою тканиною його сорочки проглядали м’язи, і мені довелось відвести погляд, щоб не видатись нетактовною.

Повітря й справді було напрочуд чистим, насиченим запахами вогкої землі, осіннього листя й скошеної трави. Я мимохіть прикрила очі, вловлюючи ці ноти шкірою й диханням.

Цей спокій і тиша… Вони діяли на нерви сильніше, ніж метушня міста. Тим більше, що Бертран не поспішав переходити до справи. Мене це тривожило. Що він хоче отримати натомість? Чого чекати від людини, яку я, по суті, зовсім не знаю?
Що, як він зараз прицінюється, щоб запропонувати мені… щось надто особисте?
Чому я так довірилась словам батька, що Бертран — чоловік честі, який завжди тримає слово?

— Медитуєш? — перервав мої думки його голос. — Ходімо, покажу тобі свій кам’яний сад. Там дружина там зазвичай займається гімнастикою тіла для розширення магічного каналу. Думаю, тобі сподобається.

— Ви одружені? — вирвалось у мене, хоч я й розуміла, що це не надто тактовно. Але раптом… він просто шукає собі молодшу коханку?

— Щасливо одружений уже понад двадцять років, — гордо відповів він. І я відчула, як мені полегшало.
— А ось і ціль! — озвався Бертран. — Ремі! Дай мені ту, срібну, — і поки слуга подавав нову кулю, чоловік повернувся до мене з лукавим поглядом:

— Вікторіє, а ти щось чула про Трістана де Северана?