4

Минув найтемніший місяць мого життя. Я покладалась на прибуток із майстерні, але не встигла внести виплату за будинок. Оренду місця на ринку ледве покрила із затримкою. Матеріали не встигала докупляти вчасно, і одного дня навіть вибухнув скандал — клієнтка, що прийшла за фарбуванням, так і пішла з тьмяними, невиразними пасмами, проклинаючи мене на всі боки.

Здавалось, моя справа чимось хворіла — невидимою заразою, яка точить зсередини, і от-от усе розвалиться на друзки. Мене це жахало. Стільки років старань, ночей без сну, і все — до руїн. Для ремісниці її справа — як ще одна дитина, і коли вона на межі загибелі, ти сама хворієш разом з нею.

Я зважилась на відчайдушний крок: подати прохання до гільдії кредиторів, щоб протриматись до часу, коли буде знято блок із моїх рахунків у Кредитному Домі Семи Куполів. Та й тут мене спіткала відмова. Через прострочений викуп мого будинку, жоден лихвар не хотів мати зі мною справу.

Куди б я не зверталась — хоч у купецьку палату, хоч у кредитну гільдію Святого Монета — всюди отримувала холодну, вічливо-порожню відповідь. Ще кілька місяців тому мені самі пропонували позики, а тепер — я вже в «чорному списку». Якось аж не вірилось.

— Спробуйте податись ще раз, коли ситуація покращиться, — повторювали ввічливі служниці в темно-синіх камізельках.

Я ковтала сльози. Але тільки в собі. Не перед чужими. Потім — наче полегшення. Сльози стихають, злість осідає. Не звикла я себе жаліти.

Тож і далі намагалась триматися — казала собі, що скоро все владнається.

Та якось, перед наступною виплатою за дім, мене викликали в Гільдію викупних справ. Сивий чиновник у темному кожусі промовив, не змигнувши:

— Якщо ви не зробите виплату вчасно, розпочнемо процедуру публічного продажу майна. Будинок буде виставлено на торги.

— Але ж ми вже сплатили більше половини! — не витримала я. — Я маю дитину. Це просто тимчасові труднощі!

— Пані, коли ваш чоловік брав позику, ви, сподіваюсь, щось прораховували? — його голос був холодний, як крига у горах. І я зрозуміла: умовляти їх — марно.

Що ж. Доведеться погодитись на татову ідею — звернутись до його знайомого. Надіюсь, він і справді має такого приятеля, а не вигадував у пориві жалю.

І, як не дивно, не збрехав. Чоловік справді був, щоправда, зустріч призначив не одразу, як я мріяла, а на найближчу суботу. Мені лишалось тільки пристосуватись.

У суботу, залишивши Алекс із дідусем, я виїхала за місто — шукати спонсора своєї останньої надії.

Жив Бертран д’Арвен у кількох кілометрах від міста, в одному з віддалених сіл. Що я там собі не уявляла, та аж ніяк не очікувала приїхати до справжньої аристократичної резиденції — з колонами, фонтанами, кам’яними скульптурами, ідеально підстриженими газонами та ставком, який більше скидався на дзеркальне озеро. Тут і монарх би не соромився доживати свою каденцію.

Штат слуг, мармурові підлоги та навіть флігель для гостей — усе виглядало розкішно. Я подумала: що для такої людини сотня тисяч? Тут на утримання цього маєтку йде щонайменше півмільйона на місяць.

Гвардієць від воріт провів мене до ганку, а далі — інший, уже з легким біорським акцентом:
– Леді, вам доведеться перевзутись, – сказав він, кинувши погляд на мої туфлі на підборах.

– Перепрошую? – я трохи здивувалась.

– Його світлість грає в петанк. Суботній ранок — це завжди петанк.

Він вказав на витончену дерев’яну шафу під навісом, де рівними рядами стояли м’які шкіряні мокасини та тонкі вовняні шкарпетки. Я перевзулась, хоча почувалась у цьому спортивному взутті поряд з своєю ранковою сукнею якось… недоречно.

– Я готова, – повідомила я.

Мене провели мощеною доріжкою до легкого візка, запряженого одним конем явно не дешевої породи. Все довкола — мов сцена з гобелену: арка з троянд, шепіт дерев, фонтан із крилатим левом. Ми їхали полем, за яким на горизонті здіймалась темна лінія лісу.

Господар знайшовся посеред мармурового кола в полі, де грав у петанк із ще одним слугою, який тягнув кошик з металевими кулями. Бертран був у кремових бриджах і білій сорочці з м’яким мереживом по манжетах. Попри осінню прохолоду, він не виглядав змерзлим. Сині замшеві чоботи доповнювали образ розслабленого, але абсолютно впевненого у собі чоловіка.

Я завмерла, спостерігаючи, як він з грацією кинув кулю, і та прокотилась точно до кошонету — цільової мінікулі.

– Леді Вікторія Мартвен, – представив мене лакей. 

– Вітаю, – я подала голос.

– Вікторія, – до мене обернувся він. Голос був глибокий, з ноткою насмішки. – Ну прямо копія Генрієтти. Приємно познайомитись.

Його вуста торкнулась тонка, холодна усмішка. Обличчя в нього було моложавим, шкіра — підозріло гладенька, мов після  магічних процедур. Світлі очі дивились твердо. Аристократичний ніс, високе чоло, і губи, зібрані в бантик, надавали йому водночас елегантності й якогось лукавства.

Я зробила крок ближче, відчуваючи, як з кожною секундою цей чоловік мені все менше подобається.