3

— Та в їм же майстерня покійного залишилась, і фургони, і підмайстри! Ти теж подай на розподіл! — Ірена вибухнула гнівом, не добираючи слів. І я її цілком підтримувала — про Мартвенів вона висловилась так, як вони і заслуговували.

— Авжеж подам, — зітхнула я. — Доп’ю каву і відразу напишу листа адвокатові.

На голову собі вилізти я нікому не дозволю. Особливо йому — Мартвену-молодшому, братику мого покійного чоловіка. Я йому такого розподілу влаштую, що снитиметься в нічних жахах. Здаватися — не в моїх правилах.

Але суд — справа не швидка. Кілька років тому я вже встигла це перевірити. То з гільдією писарів судились майже рік, то з поставником фарб і чарівного срібла. Словом, знаю: справа ця тривала. А на рахунках, які зберігались у Кредитному Домі Семи Куполів, було заблоковано чимало золотих. Саме тих, з яких я платила за оренду майстерень, податки, і щомісячну виплату майстрам.

Звісно, частину грошей ми зараз переведемо в готівку — точніше, в чар-золото. Але клієнткам буде незручно. Та й незаконні оборудки, з огляду на настрій Мартвена, можуть вилізти мені боком. Він відразу зрозуміє, що до чого, а отже — чекай перевірки від ревізорів Гільдії Торговців.

День минув у клопотах. То адвокат, то посланець з банку, то писарі. З’ясовувала, чи можна обійти арешт й відкрити паралельний рахунок у сховищі під іншим іменем. На тренування пішла з упертості. Я люблю своє тіло — і піклування про нього допомагає не лише підтримувати дух, а й надає відчуття сили, яке так необхідне у ці часи. Чоловік завжди дивувався моїй пристрасті до магічних справ, зважаючи на мій обмежений дар. Але я не покладаючи рук прагнула його розвинути, що потребувало також фізичної підготовки. 

Згадала, що в кімнаті в батьковому домі залишилось кілька золотих, які не встигла внести до рахунку напередодні. Як відчувала, чесне слово. Їх має вистачити на найближчий внесок по боргу за приміщення. А там, гляди, все налагодиться. Обов’язково.

Після вправ айшла на базар по трохи провіанту — бо батько мій із здоровою їжею завжди мав складні стосунки — і повернулась до нього додому.

Гільєрмо Тар був у захваті. Веселий, з блиском в очах, він сидів за столом, на якому вже стояла відкоркована пляшка елітного трунку. Судячи з вигляду етикетки — з давніх, ще довоєнних запасів алхімічного дому Солемар.

— Що, з якого це приводу святкування? — запитала я, ставлячи кошики з харчами на підлогу. Швидко обвела поглядом сир із зеленими прожилками, тонко нарізане м’ясо й келих, у якому ще лишались бурштинові залишки.

— А хіба для свята потрібен привід? — знизав плечима батько. — Скуштуєш нектару? Я давно придивлявся до цього настою. Уяви, він старший за тебе. Але на смак… мед. Букет, переливи, довге тепло.

— Ну… капни, — провагалась я. — Мені й самій цікаво, чим ти себе тішиш.

Пригубила напій. Міцне — не моє. Але це й справді було прекрасно. Жодного різкого запаху, жодного щипання — тільки глибоке, м’яке тепло, що розливалося грудьми, огортаючи серце заспокійливим серпанком.

— Прекрасний вибір, — визнала я.

До речі, варто було б запитати, може, в нього і справді можна позичити. Раз витрачається на такі настої, значить, точно має заощадження. Не буває, щоб у винному льосі стояли пляшки з чотиризначною ціною, а гаманець був порожній.

Не поспішаючи, поставила на вогонь глиняну каструлю — варити кашу для Алекс. Дістала шмат курячої грудки, обережно зрізала плівку. І між іншим, ніби невимушено, запитала:

— Тату, а чи не знайдеться в тебе кілька золотих, позичити до місяця?

— Вибач, доню, я на мілині, — відказав батько, ковтаючи ще один ковток з келиха.

— А звідки ж тоді гроші на цей… нектар богів? — недовірливо примружилася я.

— У тебе взяв, — сказав він з тією самою безхитрісністю, що й запропонував скуштувати напій.

— Ти… що? — мені вуха заклало. — Це якийсь невдалий жарт, тату.

— А чого жарт? Ти ж там, на столику біля ліжка, залишила торбинку з золотом. Ну, я й подумав — ми ж тепер разом живемо…

— А запитати в мене?! — ноги раптом стали ватяними, і я осіла на табурет. Усе тіло пронизало, наче я щойно випила не благородний настій, а отруту.

— Ще я у власної дитини буду щось питати, — зневажливо фиркнув він. Вилив собі ще трохи в келих, і з насолодою ковтнув. Губи скривились у посмішці, ніс налився червоним.

Тепер я розумію, чому мама від нього пішла. І чому я сама так рідко сюди навідувалась. З такими родичами й ворогів не треба. В очах защипало. Я шморгнула носом.

— Ти що, ревеш? Через якихось пару золотих? — роздратовано кинув він.

— Ти гірший за Мартвена. Ти… ти підлий шахрай! — не витримала я. — Це були наші останні гроші, розумієш? Рахунки заблоковані, заборгованість росте. А ти... заливаєш у себе вином мого майбутнього!

Не відповідаючи, батько встав і пішов на балкон курити люльку. Хотілось схопити ту злощасну пляшку і жбурнути об стіну. Але руки були, як ватяні. Сиділа, дивлячись у нікуди, і в думках усе довкола розпадалося на осколки. Здавалось, сам світ навалився на плечі, давив з усіх боків.

Через деякий час він повернувся, зів’ялий і зніяковілий. Пальці несміливо шарилися по рамі дверей.

— Ну я ж не знав, що все так… — пробурмотів. — Ти ж не кажеш нічого. Але… я знаю, як тобі допомогти. Є в мене один знайомий. Старий рахунок переді мною. Може позичити тобі грошей. Без відсотків. Скільки треба. Варто тільки дати йому знак. Передати вістку.

— Я подумаю, — вичавила я, не маючи сили ні погоджуватись, ні відмовляти.

Сльози поволі висихали. Мить слабкості минає. Як сказав би якийсь воїн на арені: «Можеш здатись. Але легше не стане».