2

– А я ж казав, що з цього вулика толку не буде, – пробурмотів тато, скоса глянувши на Алексу, яка з цікавістю слухала мою коротку розповідь про зникле майно, – тільки віск, і той з дірками.

Я мовчки водила поглядом по старих килимах на стінах, по вицвілому гобелену з сонцями, по бамбуковим устілкам на столі, які вже давно просились на спочинок. Батько не був прихильником затишку — його більше цікавили рідкісні напої, на пошук яких він витрачав основну частину своїх золотих. Під мийкою стояв цілий арсенал порожніх пляшок з етикетками, про які я вперше чула: і „Морська душа“, і „Самбука тролів“, і навіть „Кальвадос із Північного Уру“.

Ні, Гільєрмо Тар не був п’яницею в класичному розумінні — до білої гарячки не доходив. Він був радше егоїстом із ноткою хронічного гедонізму. Йому було байдуже, чи зручно живеться іншим — аби йому було комфортно. Мама не витримала такого співіснування і ще двадцять років тому просто зібрала речі та пішла. Без істерик, без сцени. Просто зникла, як у хорошій казці — без хепі-енду.

– Пізно вже, – зітхнула я, прибрала чашку, і глянула на Алексу, яка нібито мала б уже чистити зуби, а натомість…

– Дай перстень зв’язку, – простягнула вона долоню. – Хоч на двадцять хвилин. Ну, мам…

Зітхнула ще раз і зняла артефакт з пальця. Нехай вже подивиться щось хороше в кристалі, бо інакше ця ніч перетвориться на сеанс ниття й бурчання.

– Двадцять хвилин, – попередила її.

Тато, буркнувши щось про димові елементалі, вийшов на балкон палити. А я стала до посуду. Хоч і стара магічна мийка сама могла б його вичистити, проте мити руками було якось... заспокійливо. Руки в теплій воді, думки в хаосі.

Мої фінанси — це був окремий жах. Я мала щомісячні виплати за оренду майстерні, податки гільдії, платню майстрам та алхімікам. Ще й іпотека за дім. А тепер — купуй нові меблі! Хіба що діжечки з лози замість ліжка поставити?

Дійшла висновку: поживу трохи в тата. Поки не зберуся з силами й не вирішу, чи тягну новий гарнітур із зачарованого дуба.

Але вранці з’ясувалося, що це ще не межа.

Мій рахунок в Золотовому банку — заблокований. Бухгалтерка, старенька гномка з трьома лупами, хоч і старалася з’ясувати, в чому справа, добилась лише того, що дізналась, хто наклав арешт.

І знову — Мартвени. Ці мерзотники не тільки вивезли речі, а ще й подали запит до магістрату про розподіл прибутку з моєї справи. Нібито мають право, бо справа відкрита в часи шлюбу. Гади.

Я повільно піднялась мармуровими сходами свого салону. Все блищало — і вивіска з алхімічного золота, і магічні кристали, вмонтовані в інтер’єр. У залі пахло м’ятою та шовковим еліксиром. Мій простір, моя фортеця. Тут кожна жінка почувала себе володаркою світу.

І от тепер — страх. Що можу це втратити. Що він відбере навіть те, чого не торкався.

– Що ти сьогодні така... кисла? – Ірен, моя адміністраторка й подруга, завжди миттєво вловлювала мій настрій.

Секретів у нас не було. Поки заварювалась кава в чарівному турку, я виклала їй усе — як є. Про майно. Про рахунок. Про родину покійного чоловіка, і особливо Неліанну, яка виявилася справжнім крижаним демоном.