1

— Матінко, глянь! — Алекса перша влетіла в дім і смикнула мене за край плаща. Я в цей час ще тільки-но знімала чоботи на ґудзиках, двері зачиняла, намагаючись не впустити всередину вечірній туман.

— Та дивися ж! Вішак зник!

— Не вигадуй, — буркнула я, повертаючись, але завмерла на місці, однією ногою ще в чоботі. Кілька кроків — і серце впало в п’яти.

Меблів не було.

Вішак, дзеркало в рамі, полиця для капелюхів — усе зникло. Речі, які ми з чоловіком замовляли в майстра ще до його смерті, ті, що робились під цей дім.

— Мамо, тут усе пусто! — озвалась донька з кімнати, слідом пролітаючи по коридору, хвостик світлого волосся блимнув у дверях.

— Ти що, в черевиках по підлозі?! — машинально гримнула я, ще не до кінця усвідомивши масштаби лиха. Нас... обчистили?

У вітальні — самі голі стіни. Зникли диван, лавка, родинна шафа з гербом… Навіть килим зі стіни вирвали. І хоч я ще вчора була певна, що усе гаразд, тепер розуміла: вони прийшли.

На підлозі — тільки купа мого одягу. Сукні, хустки, білизна, валяються як мотлох. Побачивши власні панталони, вивернуті просто під стіною, я здригнулась. Хтось рився в моїх речах. Здригнулася від злості. А поверх всього аркуш пергаменту, який я розгортаю і пробігаюсь очима.

«…згідно з рішенням Ради Опікунів, майно покійного має бути повернуте в головний маєток родини Мартвен. Ви, як вдова, не маєте права ним розпоряджатися без дозволу…»

Гидота.

Вони відібрали все. Виписали лист — і просто вивезли меблі з будинку. Не судом, не рішенням мага-нотаріуса. Просто силою, бо знали: я не маю коштів боротися. Бо я — вдова. І ніхто.

А цей дім... його купив мій чоловік для нас. А тепер вони заявили, що то лише “подарунок, не зафіксований печаттю”.

І я залишилась з дитиною на руках, у холодному кам’яному домі, без нічого.

— Мам? — донька розгублено дивилась на мене. Я — на неї.

— Ну я їм зараз… — я видобула з кишені голосовий камінь — невеличкий уламок синього кварцу, налаштований на голос Нелли, сестри покійного мого чоловіка. Натиснула пальцем крихітну руну, і камінь замерехтів.

Кілька секунд — і в камені загув голос:

— Нелліана слухає.

— Ти що наробила, зміюко? — прошипіла я в камінь. — Це ж моє помешкання! Ви не мали жодного права!

— А ми й не маємо жодного обов’язку, — голос Нелліани звучав солодко й зверхньо. — Помешкання лишилось тобі. А все, що всередині, — родове. Належить спадкоємцям. А ти, на жаль, не є членом роду після смерті нашого брата.

— Як ви сміли лізти в мої речі?! Усе, що я купувала, — з мого посагу, з мого прибутку!

— Ти не довела цього в Магістраті, Вікторіє. Все, що придбано в шлюбі, належить Родові. Ми лишили тобі дах над головою. І ще — наш племінник, Алекса, має право залишитись у тій оселі, якщо бажає.

— А на чому я маю спати? З чого їсти? Ви навіть кухонну плиту винесли!

— Ти впораєшся. Кажуть, ти тепер торгуєш мазями на ярмарках. — Вона хмикнула. — Працюй далі. І не забувай: борг за похорон ще не погашено.

Камінь згас.

Я стиснула його до болю в долоні. Зробила глибокий вдих. Ну що я могла зробити? У їхніх руках усі папери. Родичі чоловіка — впливові люди. Вони й раніше мене недолюблювали. А тепер, коли він помер, просто позбулися.

— Що там, мамо? — Алекс дістала купу сухарів і сушених фруктів, викинутих із кухонної скрині.

— Їсти хочеш?

Кивнула.

— Тоді збирай речі. Їдемо до діда.

— А в нього є їжа?

— Є, — видихнула я, наче заспокоюючи себе. — І дах над головою. А ми… ми все ще піднімемось. Чуєш? Як там кажуть — не важливо, скільки разів упала. Важливо — скільки разів встала.