Глава 2

Вирішую не сперечатися і тисну на газ. Захоче, покаже. Я зробив усе, що міг. Пробую зосередитися на дорозі.

– На кільці повернеш направо, – строго випалює, не повертаючись. Серйозна.

– То як тебе насправді звати, нічна потемро? Я Данило! – не втримуюся. 

– Я ж сказала, що ти вгадав – Потемра, – ствердно глаголить і повертає обличчя до мене. Знову ті очі. Я таких ніколи не бачив. – Я тут щоночі околицями блукаю, бо в замку тинятися за два століття уже набридло – страх як! Не боїшся? 

– Ти сподіваєшся мене злякати своїми розказнями? – включаюся в її гру, хоч ні на йоту їй не вірю. Дівчинка вирішила погратися в страшилку на той випадок, якщо я чіплятимусь. Логічно. Вона ж мене не знає. Хоч спосіб дивний. Хотілося розреготатися, але я тільки хмикнув. – Я не з боязких. Попереджаю, марна затія.

– Подивимось! – кидає байдужим тоном, а за мить вже зацікавлено розглядає. – Ну, тоді запрошую до мене в гості. 

– Куди? В замок? – спрямовую знущальний погляд на миловиде личко. Красива!

– Ні! То було б занадто просто. Відтоді, як там поставили цілодобову охорону, понатикали камер, я в замку рідко з'являюсь. Хіба, щоб полякати зівак! – задоволено хмикає. – Всім хочеться побачити привида замку на власні очі. А ще краще зафіксувати. Але я не маю наміру їх веселити, бо лякати вже нецікаво. А таких сміливих, як ти – катма. 

– Дуже дотепно! – посміхаюся, кидаючи здивований погляд на незнайомку. – А чому ти вирішила, що я сміливий? 

– Ти перший, хто помітив мене в тій непроглядній темряві за весь час. А це, повір, непросто! Уважний. Готовий допомогти в таку негоду, – міркує моя загадкова пасажирка. – Тепер направо, за світлофором вниз. 

– Добре, як скажеш. Але ж замок не там! Чи ти забула дорогу додому?  – знущаюся. 

– Я знаю, дотепо! Ти став неуважним, – пирхає й відкидає капюшон. – Ми їдемо до мене додому. А я давно не живу в замку, а в старому будинку навпроти. Наголосила ж!

Офігіваю. Світле волосся грайливо розсипається по плечах, сухе. Як їй вдалося в таку погоду? Містика. А про той старий будинок я геть забув. Та й не думав, що там хтось може жити. Він такий давній і занепалий, що ось-ось розсиплеться під дією земного тяжіння. Чому його досі не розвалили, загадка, бо власника, кажуть, немає. А місце козирне.  

– Я втямив, не злися, – повертаю кермо, і джип плавно вирулює на пагорб. – Ну ось! Здається, ти вдома!

– Хвилинку, – розвертає долоньки, наче збирається дотягнутися до стелі джипа. Відразу перестає падати дощ, і стає сухо. А до мене тільки тепер доходить, що на пагорб я збирався польовою, розкислою дорогою, а навіть не помітив. Дівчина привітно всміхається. – Ходімо! Тепер ти мій гість, а якщо затримаєшся в цьому будинку до ранку, то станеш його власником, а я нарешті піду туди, де маю бути.

– Ні, дякую, – дивлюся на старий, занепалий будинок, а потім на загадкову дівчину. – Я, звісно, дуже дякую за гостинність, але не маю наміру ні залишатися тут ночувати, ні купувати твій будинок. 

– Здається, ти не зрозумів! – кидає сухо. – Тепер у тебе немає вибору. Ти вже погодився, коли серед нічної, дощової пітьми вгледів мій відблиск. 

– Тобто? – щиро дивуюся. – Це пастка? Ти хто насправді? Навіщо тобі я? Я ж допоміг, а тепер вже поїду!

– Ні, будь ласка! Ти майже врятував мене від тривалого блукання тут, – дивиться на мене своїми неймовірними, небесними очима, і я відчуваю, що відмовити не вийде. Та не можу збагнути причину. – Ходімо до будинку. Я тобі щось покажу, і ти зрозумієш, чому саме ТИ тут.

– Ну, добре! – трохи пом’якшую свій протест. Я все ще не вірю, що те, що відбувається – реальність. Я прагматик. А феномен з дощем вже бачив. Тому знущально кажу: – Я залишуся, якщо причина буде вагома. Бо у мене геть інші плани на вихідні. І я не маю наміру їх ламати. Мова про бізнес. Та хіба привид це зрозуміє?

– Гаразд! Ходімо, – манить рукою,  направляючись до будинку. А мені аж кортить торкнутися її руки. Та вона уникає дотику, і це змушує замислитись. Чемно йду слідом.

Потемнілий кам'яний мур будинку покрився мохом. Рипучі двері зашторені густою павутиною, старезні вікна заплуталися в мереживних тенетах. Довкола жодних меблів. А на мармурових сходах, що гордовито здіймаються на другий поверх товстий, переконливий шар віковічного пилу. Тут давно не ступала людська нога. Йду далі. Посеред величезної зали камін, стіл, стілець і величава картина на всю стіну, де я і Потемра. А внизу підпис: Данило, Софія. Офігіваю, а Потемра миттєво зникає. Шокований, падаю на стілець… 

– Доброго ранку, – прокидаюся від дотику до руки. Прокліпуюсь. – Ти мій інвестор?

– Я? – на мене здивовано витріщаються ті ж неймовірні, небесного відтінку, очі. Спросоння випалюю. – Так! Данило!

І простягаю дівчині руку, не зовсім усвідомлюючи, де я та що відбувається, але точно знаю, що вона моя доля, і я нізащо її не відпущу.

– Софія! – ллється заворожливий голос. – Йдемо, я покажу тобі будинок…

Не розумію, коли заснув так міцно, і що за дивний сон приснився, але нічна Потемра була такою реальною, що я повірив. Не знаю, як я тут опинився? Містика і реальність стикаються на тонкій грані між світами?