Глава 1

Роздратований і сердитий я мчав об'їзною дорогою до свого котеджного містечка. День не задався ще зранку. Вибішувала навіть погода. Мерзлякувато й холодно. Рясний дощ невпинною густою завісою весь день ллє з неба так щедро, що двірники мого джипа не встигали за тим невгамовним потоком. І це неабияк допікало мені в дорозі разом з мерехтінням фар зустрічних машин.

Сьогодні мене супроводжували незмінні невдачі. Під кінець того суцільного невезіння зірвалася надважлива угода, до якої я ретельно готувався весь місяць. Тепер доведеться перекроювати всі плани на вихідні й починати все спочатку. Та про це я подумаю зранку. Зараз голова розколюється від втоми й думок, що ніяк не дають спокою. 

Поки я застряг в роздумах, попереду вималювався найпроблемніший шмат дороги, що не освітлюється. Тому той відтинок вимагає особливої зосередженості. Поглядом звично прикипаю до траси, пробуючи відпустити думки. Ковзання двірників по лобовому склі уже не відволікає. Дощ і далі ллє як з відра. І, здається, переставати не збирається. Така погода хоч і звичне явище для місцевої осені, та цього разу ті витребеньки вересня – вже занадто.

Очі звикло сканують непроглядну темряву. Світло від фар джипа падає на мокрий асфальт, краєм променя захоплюючи частину тротуару, де я нікого не помічаю. Тепло і затишок в салоні авто нагадує, що на відміну від пішоходів, котрі ще десь заблукали під дощем в осінньому вечірньому мороку, мені пощастило. Від картинки за вікном мерзлякуватість проймає навіть душу. Бррр… 

А тим часом салоном авто шириться приємна музика, загортаючи мене в свої обійми. Підспівую, вальяжно відкинувшись на спинку сидіння, і пальцями барабаню об кермо їй в такт. Якісь хвилин десять їзди, і найскладніша частина дороги позаду. Полегшено видихаю й розстібаю ґудзики піджака з усвідомленням, що мені конче потрібен релакс. Ще хвилин двадцять, і я з задоволенням його собі влаштую. Мугикаю слова знайомої пісні та мрію про ванну з густою пінкою, морською сіллю та ялівцем. А справами займуся завтра. Зрештою, ні світ догори дриґом не перевернеться, ані мій бізнес не кане в небуття, якщо я цю ніч просто посплю. 

Несподівано мій погляд вловлює яскравий відблиск на спині тендітного силуету, що на мить потрапив в поле зору зосереджених на дорозі очей. Не встигаю вчасно зреагувати. Машина по інерції несеться трасою, а в моїй голові  блискавкою спалахнула думка: «Що вона тут робить, посеред траси, пізнього вечора, під проливним дощем? Можливо тій змоклій постаті потрібна допомога?»

Швидко тисну на гальма і задкую джипом по мокрій, майже порожній трасі. Порівнююсь з тендітним силуетом в плащі з широкими відблискуючими срібними смужками на спині й рукавах. Зупиняю машину і опускаю вікно на пасажирських дверях. Краплі дощу з сирим, холодним повітрям вриваються в салон. А причина мого різкого маневру настирливо рухається назустріч проливній хвищі зі шквальним вітром, не зупиняючись.  

Уважно вдивляюсь в тендітний рухомий силует, що вперто віддаляється від машини. За капюшоном і полами непромокаючого плаща ховається дівоча постать.

– Дівчино, зачекайте! – повільно, черепашим темпом, ледь кочуся джипом вздовж траси і волаю навздогін тендітному силуету, який так поспіхом віддаляється, розсуваючи перед себе суцільну стіну з рясного дощу та вітру. – Я не кусаюся. Давайте, я вас підвезу, куди скажете. Бо інакше ви не доберетеся й до ранку. До найближчого населеного пункту не менше 10 кілометрів. Та й погода. Ну, хіба що ви нічна потемра… 

– Що ти сказав? – незнайомка вмить зупиняється, застигає на місці. Різко розвертається до мене обличчям й випалює. – А ти звідки знаєш?  

– Здогадався, – вирішую підіграти. – Бо хто ще здатен в таку нельотну погоду випхатись з дому і в непроглядній темряві прогулюватися трасою під рясним дощем?

– Ну, звісно ж, – знизує плечима незнайомка. – А знаєш, підвези, якщо хочеш. Це тобі точно зарахується в нашому потойбічному світі. Не проблема! Я замовлю за тебе словечко перед духами.

– Обов'язково замовиш! – посміхаюся і зупиняю машину. Не встигаю навіть отямитись, як нічна мандрівниця опиняється на пасажирському сидінні поруч мене. 

«Або вона така прудка через холод, або якась магія», – промайнула дивакувата думка. Маячня якась. Ніколи не чув, щоб тут водилися відьми чи ще якісь містичні створіння. Правда, неподалік є замок, який славиться легендою про привида місцевої красуні, котра після заходу сонця піднімається зі старого закинутого колодязя й блукає порожніми покоями самотньої будівлі, що перебуває в стані летаргічного сну.

– То ми їдемо, чи ти й далі будеш витріщатись на мене, – пропалює мене пронизливим поглядом неймовірно красивих, небесних очей, ховаючи білосніжне обличчя за капюшоном. 

– Звичайно! Але куди? – не можу відвести погляду від магії очей навпроти. – Може ти покажеш дорогу? Де ти живеш?

– Ти такий дивний. Наче вперше їдеш цією дорогою? До кільця варіантів нема. Тільки прямо. А потім я покажу. Чи ти передумав? – ллється заворожливий голос з капюшона. Здається, вона дещо дратується, чи так констатує?