Глава 13

Я вийшла з магазину, оглядаючи покупки, коли раптом почула знайомий голос за спиною. Серце пропустило удар.

— Евеліно? Ти?

Я повільно повернулася і побачила його — Артема, мого колишнього. Він стояв всього за кілька кроків, з тією самою самовпевненою усмішкою, яка колись мені подобалася. Але зараз я відчула, як щось всередині мене стиснулося від напруги.

— Привіт — коротко сказала я, стараючись не показати своєму обличчю справжніх емоцій. Мені зовсім не хотілося зараз з ним розмовляти.

— Давненько не бачились, — його голос був занадто доброзичливим для нашого минулого. Він підійшов ближче, і я відчула, як обстановка стала незручною. — Як справи?

Я вже почала обдумувати, як би швидше втекти з цієї ситуації, коли на обрії з'явився знайомий гуркіт мотоцикла. Макс. Він зупинився біля нас, стягнувши шолом, і подивився на мене і Артема.

— Привіт, — сказав Макс, уважно оглядаючи ситуацію. Його погляд спочатку зупинився на мені, а потім на Артемі. І тут я зрозуміла, що це мій шанс.

— О, ти вже тут! — я кинулась до Макса, швидко опускаючи руку на його плече. — Артем, це Макс. Мій хлопець.

Артем підняв брови, здивований моїм вчинком, але я вже була поруч з Максом, намагаючись зробити вигляд, що ми разом. Його тіло напружилося під моєю рукою, але він швидко підхопив гру, посміхнувшись своєю звичною самовпевненою усмішкою.

— Так, приємно познайомитися, — сказав Макс, простягаючи руку Артему. Його голос був спокійним, але я відчувала приховану напругу.

Артем трохи розгубився, але все ж потис руку Максу, явно не очікуючи такого розвитку подій.

— О, не знав, що ти вже з кимось, — сказав Артем, оглядаючи мене з якоюсь ноткою недовіри. — Якось швидко, чи не так?

— Ну, дещо змінилося, — я кинула короткий погляд на Макса, намагаючись приховати хвилювання. Він стояв поруч із такою впевненістю, ніби це було щось абсолютно природне.

— Що ж, радий за тебе, — сказав Артем з ледве помітною усмішкою, але його голос звучав натягнуто. — Може, ще зустрінемось.

— Можливо, — я відповіла, а Макс тим часом притримав мене за талію, неначе підтверджуючи мої слова. І цей жест, хоч і був частиною вистави, змусив мене почервоніти.

Артем швидко попрощався, і коли він нарешті пішов, я з полегшенням зітхнула. Ми стояли кілька секунд мовчки, поки Макс не відступив на крок і насмішкувато подивився на мене.

— Ну, ти вмієш придумати, — сказав він, усміхнувшись. — Ще трохи, і я б повірив.

— Дякую за допомогу, — я глянула на нього, намагаючись приховати збентеження. — Просто не хотіла вдаватися в подробиці з ним.

— Не переживай, я ж завжди поруч, коли треба "врятувати", — його голос звучав майже знущально, але в його очах з'явилися ті самі іскри, які я не могла не помітити.

Я мимоволі усміхнулася, але це був той момент, коли напруга між нами зависла у повітрі. Макс стояв близько, його рука все ще ледве торкалася мого боку, і це створювало відчуття, ніби між нами було щось більше, ніж просто вистава.

— А може, наступного разу просто скажеш, що я тобі не байдужий? — він примружив очі, нахилившись трохи ближче, і його голос став тихішим, майже інтимним.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Можливо, — я відповіла, піднімаючи погляд, але тримаючи свою холоднокровність.

— Тоді домовились, — він підморгнув і знову надів шолом. — Підвезти тебе?

Я кинула погляд на мотоцикл і, хоча була ще трохи збентежена, кивнула. Це була не та розмова, яку я очікувала сьогодні, але, можливо, саме те, що було потрібно.