Глава 9

Ми підіймалися мовчки вже понад годину. Каміння під ногами ставало слизьким, і кожен крок вимагав зосередженості. Напруга між нами здавалася настільки густою, що її можна було різати ножем. Я постійно відчувала його присутність за спиною, хоча Макс не намагався порушити тишу.

Я почала втомлюватися. Після всіх цих суперечок і напруженості, моя енергія виснажувалася швидше, ніж зазвичай. В голові весь час крутилися його слова — про те, що я загубилася в своїх ідеалістичних мріях. І чому це так боляче? Можливо, тому що він мав рацію... частково.

Раптом я не втрималася на одному з каменів і відчула, як нога ковзає по мокрій поверхні. Я спробувала схопитися за найближчу скелю, але руки були надто спітнілі, і я почала падати вниз.

Все сталося за мить. Я почула, як Макс кинувся вперед і вхопив мене за руку. Його сильні пальці врізалися в мою шкіру, але це було краще за те, щоб полетіти вниз по схилу. Він швидко витягнув мене на рівнину, і я тяжко дихала, сидячи на землі.

–Ти в порядку?— запитав він, нахиляючись до мене.

Я кивнула, не наважуючись дивитися йому в очі.

–Ти завжди так ризикуєш, коли думаєш про свої "великі" ідеї?— його голос звучав іронічно, і це мене знову завело.

–Ризик — це частина життя — я відсапалася, все ще намагаючись прийти до тями.

Макс різко відступив на крок, зітхнувши. Він теж був знервований після того, як я мало не впала.

–Ризик — це частина життя для тих, хто не планує. Ти могла б цього уникнути, якби не так поспішала— його голос звучав стримано, але я відчувала, що він ледь стримує емоції.

–О, то тепер я не тільки мрійниця, а ще й недбала?— я підвелася на ноги, підперши руки в боки.

Макс на мить затих. –Я просто не розумію тебе, Евеліно. Ти ніколи не замислюєшся про наслідки своїх дій?

–Я знаю, що роблю, Максе. Можливо, ти просто не можеш змиритися з тим, що не все в житті можна проконтролювати.

Він подивився на мене, і на мить я побачила в його очах не злість, а розгубленість. Це збентежило мене. Чи він справді не розуміє мене, чи йому просто складно це прийняти?

Ми продовжили підйом мовчки, але я відчувала, що щось змінюється. Наче наші суперечки почали торкатися чогось більшого, ніж просто різниця в підходах. Це було глибше. Ми насправді не розуміли один одного.

Коли ми дісталися вершини, вид був неймовірним. Величезний простір перед нами розкрився, наче весь світ лежав у наших ногах. Але я не могла насолодитися цим повністю. Мене гризли сумніви.

Ми сіли на каміння біля обриву, дивлячись на горизонт. Я втомлено витягнула ноги, а Макс сів поруч, не кажучи ні слова. Ця тиша, яка раніше здавалася обтяжливою, тепер стала майже комфортною.

Через кілька хвилин він зітхнув. –Можливо, я дійсно намагаюсь занадто все контролювати.

Я здивовано подивилася на нього. Визнати таке для Макса — це було величезним кроком.

–І я теж не завжди думаю про наслідки — промовила я тихо, дивлячись вниз на далекі схили.

Це був перший момент за весь похід, коли ми нарешті змогли хоч трохи зрозуміти один одного. Це не було примиренням у звичному сенсі, але ми обидва визнали свої слабкості.

–Що тепер? — запитала я, злегка усміхнувшись.

Макс поглянув на мене, його обличчя було спокійне.

–Тепер просто спробуємо не впасти — пожартував він, і я раптом відчула, як зникла та важкість, що тиснула весь день.

Ми залишилися на вершині ще трохи, насолоджуючись спокоєм і видом. Можливо, цей підйом дав нам обом більше, ніж ми очікували. Але я знала, що попереду ще багато питань, на які ми не маємо відповідей.