Глава 4

Пройшов вже тиждень із тієї  вечірки. Я не бачила ні Макса, ні того Антона. За цей тиждень Крістіна мене вмовляла знову кудись підти але я відмовилась бо не хотіла знову зустрічаться із тим Максимом. Він мені не подобався та і я йому не дуже підходжу то нащо мозолить один одному очі. То я так і провела весь тиждень у роботі і вивченням різних тем.

От я йду із останньої пари, вже заходить сонце, трошки прохолодно тому я прибавляю темп щоб скоріше прийти і випити чай і подивитись який фільм. Але спереду я бачу як іде по тротуару одна самісінька дівчинка а за нею йде якийсь підозрілий чоловік, і якось оглядається. Тому я щоб перестрахуватися підходжу до тієї дівчинки і запитую.
— Привіт, а де твої батьки? Ти одна тут? – я кладу руку їй на плече щоб вона зрозуміла що я її не скривджу .
— Так... Я додому йду... Але цей чоловік... – дівчинка озирається назад і каже перелякано.

— Що ти тут розігруєш, мала? Ти не її нянька, відвали– чоловік у капюшоні робить крок вперед і каже грубо..

— не вам вирішувати молодий чоловік, я прошу вас йти куди ви йшли– кажу я його рішуче стаю між ним і дівчинкою.

— А якщо я не хочу? Тобі краще не втручатися.– він приближається, і я більш загороджую дівчинку собою. Тут я бачу приближається мотоцикл і із нього встає чоловік і знімає шлем я впізнаю у ньому Макса. І він підходить до нас.

— Проблеми? – каже спокійно Макс але з ноткою загрози

Катя (до Макса, швидко):
— Він намагається забрати дівчинку. – кажу я йому швидко.
— Теж мені герой знайшовся... – чоловік озирається на Макса оцінюючи свої можливості і бурчить, відходячи назад.
Макс мовчки дивиться йому вслід, потім обертається до Каті й дівчинки.
Макс (сухо, до Каті):
— Ти як? – звертається Макс сухо до мене
— Нормально. Дякую що під'їхав – кажу я зітхаючи. Мене трошки перетрусило, все ж таки я не кожного дня стикаюся із таким. Мабуть від очей Макса цей рух не пройшов мимо. — Я проведу її додому. Вона налякана.

— Я піду з вами. Мало що може статися.– каже Макс після короткої паузи.
— Не обов’язково, я впораюсь.– кажу йому трохи із недовірою та і я не хотіла його відволікати.

— Та невже? Після того, що щойно було? – каже Макс стримано і трошки насміхаючись.
Я мовчки дивлюся  на нього, потім зітхаю, визнаючи, що він має рацію.
— Добре. Ідемо – кажу йому і беру за руку ту дівчинку – тебе хоть як звать?
– Мене Ліза – каже вона милим голосочком.
– Чому Ліза за тобою не пішли батьки? – запитую я у нею, від сторони батьків це було дуже не правильно, зараз таких людей розвелося бозна скільки.
– Напевно знову запрацювались, вони завжди довго працюють – каже Ліза, я подивилась на неї співчутливо, я її розумію бо у мене батьки такі ж самі були, ніколи не приділяли мені уваги, я жила сама, хоть разом із батьками. 
– Ну і батьки, даже за дитиною не дивляться – чую як бурчить Макс, і я із ним згодна. Ми провели дівчинку до її дому. І вона вже заходить до себе у під'їзд.
– Дякую вам що провели – каже Ліза.
– Ти більше не ходи сама – усміхаюсь я їй. Вона зайшла і я повертаюсь до Макса.
– Дякую що не проїхав повз– кажу я йому.
– Та любий на моєму місці зробив таке – відмахується Макс.
– Ні, не любий, ти бачив щоб там була черга щоб допомогти тій дівчинці?– кажу я вже грубо, бо я таких людей терпіти не можу, які просто дивляться як знущаються із дітей. Ми затихли на деякий час, занурені у свої думки і тут чую як він важко дихає.
– ти в порядку?– кажу я йому тихо.
—   все в порядку, пішли проведу тебе додому– Макса погляд стає серйознішим і каже він грубо
— Ну... Якщо так хочеш. – кажу я неохоче але без протесту.
— Я не пропоную. Це не прохання. – каже він і я на це закочую очі. Я на мить мовчу, потім коротко киваю.

Напевно у мені був адреналін бо я не відчувала холод, а напевно зараз він почав відступати і я потроху почала відчувати холод, я обійняла себе і йшла собі думаючи про своє. І тут я відчуваю як на мої плечі лягає щось тепле і м'яке. Я дивлюся на Макса який кладе на мої плечі свою кофту.
– Я не розумію, чому ви жінки одягаєтесь не по погоді а по своєму настрою. – каже він якось по нейтральному.
– Я не планувала сьогодні затримуватись тому і одягалась не дуже тепло – кажу я йому – але дякую, знову – останнє слово я вже тихіше кажу. Так ми йшли до самого під'їзду а коли підійшли я віддала йому кофту.
– Дякую тобі за все  – кажу якось зніяковіло.
– Мабуть іще за вечір ніхто так багато мені не дякував – я тихо сміюсь.
– Ну мені приємно бути першою – кажу я йому – ладно, я піду бо не дуже тут і тепло.
– Так, бувай – каже він. Я повертаюсь до під'їзду і йду на свій поверх, обдумуючи що він не такий вже і поганий який я думала. Напевно я б хотіла дізнатися його ближче.

Всім привіт, у мене появилось натхнення тому користуюсь моментом публікую вам главу. Появилось багато нових ідей тому вже зараз я їх добрацьовую і ждіть наступні дні нові глави. Всім до зустрічі 💫🌌