Розділ 1

У світі, де народження починається не з першого подиху, а з першого спалаху, небо завжди повне вогнів. Мільйони сердець пульсують у ритмі всесвіту, але також у власному ритмі. Кожне з яких несе свій унікальний візерунок, який тісно вплітається в долю цих малюків. Червоні, золоті, глибокі сині, холодні та яскраві— ці відбитки є свідченням того, що душа готова любити, страждати і жити.

Але глибоко в тиші, десь на межі світів, забилося одне особливе серце. Воно не спалахнуло вогнем та чітким візерунком . Його відбиток був ледь помітним, надто тьмяним, мов та зірка яка скоро погасне , що зникає швидше, ніж ти встигнеш оговтатися. Майже прозорий візерунок , який з усіх сил бореться аби залишитися в цьому серці .
 

     Сонце гріло мої плечі, а висока трава лоскотала коліна. Та я вже відчував цей осінній вітерець. Я біг так швидко, що вітер свистів у вухах.

— Тобі мене не наздогнати ….! — крикнув я, сміючись і озираючись назад.

(Хмм, дивно , чому я не можу пригадати його імені, його ж звали…. як? Як я міг забути ім’я мого найкращого друга ? Ха-ха чи не єдиного.)

Ми гралися в хованки серед старих дубів, і мені здавалося, що так буде завжди. Тільки він міг розуміти мене так, як ніхто інший. Саме з ним я не боявся бути собою—  справжнім. Адже багато хто дивився на мене зверхньо. Все  через те , що моє серце не мало відбитку

Вони  не розуміли який слід я можу залишити в їхніх серцях . Але, чесно кажучи  мені байдуже , адже вони не залишають після себе точнісінько нічого в моєму серці.

 Мої батьки намагалися приховати свою тривогу . Вони часто замовкали дивлячись на мене. В їхніх очах я бачив так багато жалю та співчуття. Але чому ? Я часто задаюся різними питаннями , за що мене жаліти , до чого ті співчуття? Вони оберігали мене , запевняючи, що все добре… Але що з того? Яка різниця, є той відбиток , чи ні? Одного я їм все таки не розповів , можливо це і на краще …

Інколи цей світ здавався мені абсурдним з усіма його ідеологіями. Люди навколо вічно гналися за похвалою, хотіли бути потрібним, випалювали себе заради стереотипів… А що далі ? Чи ставив хтось із них собі це запитання ? Завжди є кращі та гірші , розумніші та ті кому щось дається важко. А я просто стояв осторонь. Ох… Щось як для семирічної дитини я думав  забагато. 

Різкий,  пронизливий звук будильника розрізав тишу кімнати, наче лезо. Я розплющив очі. Стеля. Біла, стеля моєї орендованої кімнати біля коледжу.

Останнім часом я надто часто згадую своє дитинство. Сон покидав мене , тож я полишив ці думки. Приготувавши собі горнятко кави, я налаштовувався на ще один такий самий як і попередній день .

Але знову ці спогади. Хоча я вже не впевнений, чи це справді було моє минуле, чи просто хвороблива уява самотньої дитини. Та я ніколи не вважав себе самотнім.

«Друг»... Дивне слово. Зараз воно здається мені чужим і пустим. Напевно, я просто вигадав собі когось, щоб не збожеволіти від тиші у власних грудях, адже мій до того тьмяний відбиток згас повністю. Та мене це геть не непокоїло.  Але цікаво... як же я його називав? Я точно пам'ятаю, що у нього було ім'я. Воно мало значення. Щось дуже приємне, світле... Щось, від чого ставало тепло, а по тілу розливалася дивна радість, якої я не відчував уже багато років. Воно точно гріло мою душу, хоч я і не міг відчувати чужих відбитків, але мені здається, що він залишав його на моєму серці. 

Я сів на ліжку, провівши рукою по своєму насичено-сірому волоссю, що розпатлалося після сну. Моє власне ім'я теж має значення.

Рен. Мати колись казала, що це означає «Лотос». Квітка, що народжується в каламутній воді, але не дозволяє бруду торкнутися своїх пелюсток. Вона хотіла, щоб я був стійким. Щоб я вистояв у світі, який завжди буде тицяти пальцями в мою порожнечу. Вона аж надто цим непокоїлася, та мені подобається моє ім’я.

Що ж, мамо, чи надало це ім’я мені сил та тієї стійкості, що ти хотіла? Можливо. Тільки от лотос вийшов занадто холодним. Майже крижаним. 

Не скажу, що мені байдуже на життя чи майбутнє. Хоча інші саме так і думають — я постійно відчуваю на собі ці погляди. Прикуті до мене очі, у яких читається німе запитання: «Як так? Де його відбиток? Чому я нічого не відчуваю?» >

Здається, якби я був без руки чи ноги, цього б ніхто й не помітив. Але відбиток — це інша справа. Їм не потрібно нічого казати, я сам усе розумію... хоч і не можу бачити виразів їхніх облич.

Ах, так , я вже так давно не бачу облич, що для мене це не видається дивним. Я не казав цього батькам. Не хотів їх травмувати травмувати ще більше. Вони мріяли про другу дитину, та побоялися , що вона може виявитися такою ж як я. Одного разу я почув їхню розмову  і сказав, що теж хотів би мати братика чи сестричку.  Вони лише перезернулися та швидко змінили тему. Я не засуджую їх.Важко жити в світі, де ти — помилка системи. Напевно, я зрозумів це ще тоді. Все ж таки, я був не дурним малим.

Через те, що я майже ні з ким не спілкуюся, моїм єдиним співрозмовником став я сам. Стосовно облич... не знаю, коли саме це почалося. Спочатку я думав, що в мене псується зір. Риси розмивалися, наче я дивився на людей крізь ранкову росу або густий туман. Але все інше — будинки, дерева, креслення — я бачив чітко. Згодом обличчя зникли зовсім, залишивши після себе лише порожнечу. Гладкі, пусті маски, оболонки та й по тому.

Та я й не намагався роздивитися ці презирливі погляди. Натомість мою увагу привернули дивні створіння, що супроводжували кожну людину. Схоже, їх бачив лише я. Чим довше я за ними спостерігав, тим більше починав розуміти їхню природу…

Я підвівся і підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився хлопець з відстороненим поглядом. Хтось у коледжі називає це «стилем», хтось — «гордістю», а хтось просто вважає мене байдужим покидьком. Хай так. Сьогодні знову буде довгий день серед людей, чиї серця горять відбитками, які я ніколи не зможу розділити.