Розділ 2. Ти мене дратуєш!

Не зважаючи на всю щирість мого бажання не думати про прийдешнє… але це мало статися: той самий ранок. Того самого дня, на який піарники запланували наше перше «нібито як побачення» з Гнатом Шумом.

Офіційно це, звісно ж, не було побаченням. Згідно плану, ми мали просто провести день разом: зустрітися, погуляти містом, посидіти в кав’ярні (де нам нібито випадково дістануться саме столики біля вікна). А потім, попрощавшись, піти кожен до себе додому. Тобто — все те, що можна було б в офіційних заявах назвати просто приятельською прогулянкою, якщо раптом наші фанати негативно на це відреагують. І я б навіть щиро бажала саме такої реакції…

От тільки для мене це буде означати, що зі мною наступного ж дня розірвуть контракт, і моя музична кар’єра закінчиться. Тож як би мене не бісила перспектива вдавати стосунки з Гнатом, доводилось молити боженьку, аби наші фото, які в соцмережі запостять підставні «випадкові перехожі», сприйняли без негативу, і навіть з ентузіазмом.

Досі не вірячи, що справді все це роблю, я підібрала гарненьку лавандову спідничку та білу блузу, красиво зачесала волосся, зробила шикарний денний макіяж, і вскочивши в білосніжні балетки, легким метеликом випурхнула надвір. Аби з посмішкою на обличчі робити роботу, від однієї лише думки про яку хотілося голосно лаятись!

Ніби підіграючи нашій виставі, день сьогодні видався на диво погожим. Яскраве сонечко, тепле повітря, легенький вітерець. За яким я летіла, неначе пушок кульбабки, аж доки не дійшла місця, де побачила його: щиро усміхненого красунчика зі світло-каштановим волоссям та яскравими зеленими очима. Ледве побачивши мене, він підморгнув та помахав мені рукою.

— Привіт, — весело сказав хлопець. А коли я підійшла трохи ближче — не змінюючи цього виразу «казкового принца з мультика», прошепотів так тихо, аби його абсолютно точно почула лише я: — Певно, я в минулому житті добряче нагрішив, раз тепер мене так гамселить клята карма.

— Маю аналогічні думки, — тихо прошипіла я, в той час як на обличчі розквітла світла, наче сонячний зайчик, усмішка. — Чи може ти думав, я тут від радості зомлію, коли мені оголосять про таку перспективу?

— Ніби це я винен, що ти маєш такі низькі рейтинги, і змушена намагатися підняти їх таким жалюгідним чином, — пирснув Гнат, та рушив разом зі мною вулицею в напрямку парку.

— Але якщо мені не зраджує логічне мислення, твої рейтинги зараз теж не в найкращому стані, коли ти зараз займаєшся тим самим, — парирувала я, задоволено відзначивши, як крізь ідеальну маску солоденької акторської майстерності в цього вискочки таки трохи, а сіпнулося око!

Отже, я не помилилася: не в однієї мене були проблеми. І не одній мені популярність вирішили таким чином оживити. Та головне — Гнат буквально сам мені в цьому й зізнався. Бо навряд продюсер розказував йому про мої погані рейтинги. Очевидно що Шумові просто поставили такий самий ультиматум, що й мені. Ну то він логічно й припустив, що коли я — та, хто його терпіти не може — на це погодилась, то не з власної волі. А тому, що й сама в аналогічному становищі.

Тож маю, принаймні, втішний приз у вигляді зловтіхи!

Продовжуючи зображати напоказ теплу товариську бесіду, ми увійшли на територію парку. І на хвилину я навіть трохи розслабилася, опинившись посеред дерев та квітів…

Щоправда, вже за мить я глянула праворуч, згадала, з ким тут гуляю, і розслабленість наче корова язиком злизала.

— Ходімо, куплю тобі морозива, — не запропонував, заявив Гнат, вказавши на торгівельний лоток посеред центрального паркового майдану, оточеного квітковими алеями та зеленими деревами, які приємно шелестіли соковитим листям.

— Може до того прилавку? Він же в нас просто під носом, — зауважила я, вказавши поглядом на такий самий лоток, до якого від нас було метри три-чотири.

— Ніт, моя люба, — пирхнув він, навмисне акцентуючи на двох останніх словах. — Той, що біля нас, прихований деревами, і нас там майже ніхто не побачить. Натомість отам значно більше шансів, що хтось з наших фанатів помітить, як я купую тобі морозиво, сфоткає це та запостить в сторіз.

Коли врахувати, що ми тут робили і навіщо — заява цілком логічна. Та мені однаково захотілося врізати йому по пиці! Ще й так, щоб перевернувся.

Але замість того довелося повернути на обличчя ту саму сонячну усмішечку та піти разом з ним до прилавку, де Гнат купив мені вафельний ріжок з трьома кольоровими кульками.

— Дякую, хоч не плюнув, — буркнула я, куштуючи рожеву. Малинова.

— А непогана ідея, мені подобається, — підло усміхнувся він… і різко нахилившись, лизнув блакитну кульку! Ще й так несподівано та швидко, що я сама не встигла відсторонитися, тож тієї миті, коли цей нахаба обсмоктував моє морозиво, наші обличчя опинилися ЗАНАДТО близько.

Точніше — достатньо близько, аби за інших обставин я б вже вмазала йому в око.

— Ти що, геть дзьобнувся?! — обурилась я, просто дивом втримуючись від гнівного крику на весь парк.

— Ой-йой, а ти, я бачу, зашарілася, — знущаючись, пирхнув Гнат.

— Мрій далі! І моє морозиво тобі псувати ніхто не дозволяв!

— Технічно це моє морозиво. Я ж за нього заплатив.

— То коли ти такий скнара — скинь у приват номер картки, перекину тобі за нього гроші, — я обурено заскреготала зубами. І бажаючи хоч якось заспокоїтись, обрала ракурс та зробила селфі з морозивом… на задній план якого цей паразит таки вліз, скорчивши перекривлену мармизу! — Не псуй кадр, мені треба запостити сторіз без твоєї персони! — заявила я. І на цей раз мені, на щастя, дали зробити бісове селфі, яке я одразу ж почала постити…