Чорноока, швидка та вправна, невеликого зросту жіночка, робила все вміло і легко. З привітною усмішкою обслуговувала покупців в невеличкій, але вельми затишній піцерії. Микола з приємністю слідкував за нею. Він вже з’їв шматок запашної піци, запив її колою, але все не йшов, спостерігав за жінкою. Люди заходили і виходили, віталися з нею, дякували, жартували. Приємна домашня атмосфера, настояна на запашній, щойно витягнутій з печі піци та щирої усмішки її господині, не давала йому піти геть. Ну, як він зможе їй сказати:
-- Ваш чоловік спить з моєю дружиною.
Смішно.. А я тоді хто? Рогатий придурок, що прийшов поплакатися?. Не знаходив слів, не знав як і з чого почати, щоб сказати цій італійці про зраду, відкрити їй очі. Микола не наважувався, соромився, роздумував і сумнівався, чи треба і кому від цього полегшає. Він вже який день ходить, як лантухом прибитий, ніяк не перетравить цю гидку новину, що потрощила всі його сподівання.
Марія через ті кляті гроші зробилася ненажерлива та лиха. Це була інша жінка, разючі зміни зробили її невпізнаною. Все стало не так, інші живуть краще, мають більше, подорожують, купують автомобілі, а вони -- бідні. Подивилася життя за кордоном і як сказилася, стала сама не своя.
Спочатку поїхала Марія, а потім і Микола, хотів бути поруч зі своєю молодою дружиною, не хотів залишати її надовго саму. Та хіба можна все передбачити, якби знав, де впадеш, то й соломки підстелив би. Марія після одруження задумала хату будувати, а Микола й не проти, вмів все зробити своїми руками. Він мріяв відкрити свій ресторан, мав спеціальність кухаря і дуже любив цю справу. Кухонним чарівником його величали друзі. Тому думка про будову хати поруч з рестораном обом була до вподоби. За весільні гроші купили стару хату біля траси, справа стала за малим -- гроші. Опинившись в Італії, Микола пішов працювати на будову, дякуючи кумові, що допоміг влаштуватися, бо з роботами для чоловіків в Італії не просто, тому перебирати не доводиться. Марія прибирала хати, прасувала та доглядала за двома старенькими. Все складалося в них добре, обжились, познайомилися, завели нових друзів, проводили разом вихідні, зустрічалися зі своїми земляками. Життя на чужині стало знаходити свої принади, внесло свої корективи й певні зміни, до яких вони обоє вже призвичаїлися.
-- Де той Марко взявся? Як кажуть: вискочив, як Марко з конопель. Вирвався на його Миколину голову. Він же, гад, і жінку має, он яку гарну та проворну, чого йому ще треба? -- так подумки лаявся Микола.
Пробував поговорити з Марією.
-- Закохалася, так сильно, що світ без нього не милий. -- сказала, як відрізала.
А йому як жити далі? Марія розлучитися надумала. Микола десь в глибині душі думав, що перешумить та й пройде, а там, дивись, і налагодиться життя, ще якось склеїться. Приїхали сюди, щоб будувати спільне майбутнє, але он як рухнуло все, одні розвалля від мрій залишилися. Микола втратив сон, але Марії було не до нього. Не бралася робота, не радували зароблені гроші:
-- Щоб та Італія пропала, щоб її дідько взяв, через неї я втратив свою сім'ю -- злостився Микола.
Минали дні, але нічого не мінялося, Марія бігала на побачення, щаслива й весела. До Миколи гавкала лютою собакою. Виживала з дому, ненавиділа, не терпіла. Микола перейшов жити до хлопців, третім в маленьку кімнатку, але коли життя не миле, то не до таких дрібниць -- де спати і що їсти. Дні стали нудні й монотонні, схожі один на одного -- робота, ліжко, робота. Микола був незвичний до гуртожитського життя, страждав від галасливої компанії та постійних пиятик. Він часто гуляв, бродив вулицями безцільно й самотньо. Заходив у піцерію, господинею якої була Стефанія, жінка Марка, як виявилося. І чого тому Маркові треба, маючи таку працьовиту та гарну жінку. Микола ніколи не розумів чоловіків, що при добрих жінках шукали собі розваг на стороні.
Стефанія привітно усміхалася, легко та швидко обслуговувала покупців. Микола стежив за жінкою, вона йому подобалася. Він смакував шматочком запашної піци, запиваючи пивом, і не міг позбутися тих дурних думок, що нав'язливо лізли в голову, не залишали його й на мить.
-- Що його робити? -- вже в котрий раз Микола питав сам себе і не знаходив відповіді.
-- Ось розповім Стефанії про її Марка, -- роздумував Микола.
-- А там, що буде, най ся діє воля Божа. Чому він має сам страждати?
Але мовчав, не мав сміливості, не міг, не знав, чи треба це робити і що це змінить. Якщо її Марко швендяє по чужих жінках, то хіба вона щаслива з того, хіба винна. Мабуть і їй не з медом жити з таким чоловіком, а тут ще й він хоче їй насолити, хоче розповісти, що її чоловік йому сім'ю розбив.
А може й не розбив, бо не було чого бити. Марія завжди була ласа на гроші, все їй було мало. Дітей не хотіла, бо ще не стали на ноги. Планували, що спочатку обживуться, а потім за дітей подумають. Аж он як вийшло! Боліло то Миколі, він розумів, що вже не буде ні дітей, ні ресторану, ні сім'ї, ні хати, ні Марії. Приїхали сюди і тут все й закінчилося, а мало початися. Та не судилося, не склалося…Гірко було Миколі від тих думок, що полосували зранену душу, вертілися й крутилися вихором в голові, віддавали пекельною гіркотою в груди.
Микола -- високий, чорноволосий, з синіми, як небо очима, мускулистий зі спортивною статурою, був гарний та видний чоловік. Він досить часто ловив на собі зацікавлені жіночі погляди. В неділю, де збиралися українці біля автобусів, що возили передачі додому і з дому в Італію, жінки клеїлися до нього, як мокре листя до асфальту. Хто знав його історію з Марією, пробували звабити та привабити. Микола не пив, вмів все зробити своїми руками, господаровитий та ще й гарний, то кому не хочеться такого чоловіка? Таких не кидають, але бач, як вийшло, кидають і таких. Жінки на чужині, без чоловічої ласки, далеко від дому, сатаніють, бо природа вимагає свого. Микола знав, що міг знайти тут і молодшу і гарнішу за Марію, але не мав тієї вдачі, щоб гуляти. Тому, навіть в неділю, не спішив на площу, бо не хотів і не міг обдурювати чиїсь сподівання. Гуляв містом, знаходив тихе місце, сидів собі і думав.
#11423 в Любовні романи
#2821 в Короткий любовний роман
#2594 в Жіночий роман
Відредаговано: 22.05.2019