Частина 1 Вдай погану

- Зустрічайте, на сцені Ірина Меланко, яка представить нам стартап своєї команди.

Скільки себе памʼятаю, я ніколи не відрізнялась особливими вміннями або навичками. Також не була душею компанії, не мочила смішних прикольних штучок і не виділялась з натовпу. Моє життя було спокійним, відносини з людьми я не закінчувала, вони просто інколи тліли і затухали, як свічка, в якій закінчується воск. Я б могла бути задоволеню своїм життям на сто відсотків, якби час від часу не відчувала такої нудьги і туги за чимось цікавим і недосяжним.

Іноді мені хотілось не бути собою, або взагалі не бути. Стати кимось іншим, можливо б тоді, я стала цінити своє життя і випадковості більше. Залежність від думки оточуючих, від оцінок, поглядів і впливу інших, без всього цього, моє життя б стало світлішим хоч на мить? Мені здається, всі хто зараз знаходяться в цій залі, всі хто тримає телефон в руках і читає цю книгу, хоч раз хотіли не бути собою. Бути кимось кращим і впевненишим, наплювати на правила і страхи, просто бути собою.

Мене, мої вчинки, слова і характер можна описати одним словом - посередність. І мене це влаштовувало, до тих пір, поки я не почала помічати, як повільно і впевнено не зкочуюсь в апатію. Мені тоді було 15, моя краща подруга, на той час зірка (або ж на мою думку зірка) школи Віка постійно зустрічалась з кожним крутим (або ж на мою думку крутим) хлопцем в нашій школі. Її життя і поведінка були для мене взірцем для наслідування. 

Яскрава білявка з жіночною фігурою і блакитним поглядом. Жарти Віки ставали легендарними, її шкільні луки ставали трендовими, а особистому життю заздрила вся школа. Як і я. Зараз я розумію, що я також, а тоді я була в непоганому положенні, як мені здавалось. Лп-ешка крутої учениці автоматично також стає крутою, хіба не так?

Ні не так. Може тому що її крутість була вдаваною, а я не вміла вдавати. Моїм принципом по житті була чесність і простота. Але хіба таке ціниться? Хіба що в дитсадку. В середній же школі, коли кожного підлітка розпирає від гормонів і его, можна було сміливо запхнути свою щирість в самісіньку дупу. Якщо ти не виділяєшся - ніхто тебе і не помічає. А виділятись дуже хотілось. Я відчувала, що не тягну, вона також це помічала. І на моєму фоні з кожним днем сяяла все яскравіше.

Якщо ви задумуєтесь, чи токсична ваша дружба, то ось топ ознак: її думка важливіша за вашу, її справи приорітетніші і вимагають більше уваги. Такі подруги ніколи не оцінюють вашого проявлення окремо від них, їм завжди потрібно бути першими. Не вплані навчання, вони цінять енергію, яку отримують, коли виграють в соціальних іграх. 

- Ір, ти не розумієш, - почала Віка на великій перерві між фізикою і англійською, - сьогодні може вирішитись моя доля, будь ласка, піди зі мною на діскач. Я просто не зможу без твоєї підтримки. Ми не будемо довго. Мені просто потрібно вихопить його і поговорити, щоб Лілька це побачила. Прікінь, в якому шоці вона буде! Що ти одягнеш? - подруга обпирається спиною на стіну в коридорі, викрашену в синій колір, і з цікавістю зазирає мені в очі. Круто. Вона вже вирішила.

- Я ж сказала, що не піду,  малу виписують з лікарні і я пообіцяла їй провести вечір разом. - Мій голос тремтить, бо я знаю, що завжди погоджуюсь, хоча і спроби відмовити такі ж регулярні. Віка хмуриться, а потім хитро прищурює погляд і губи вигинаються в насмішливу лінію. Ось через цей погляд я її зненавиділа. - Я завжди роблю те, що ти кажеш, мені набридло, йди сама. - Сказати, що це було сміливо - ніфіга не сказати. 

- Чому ти така? Я ж для нас стараюсь. Женька також там буде. Твоя сестра не залишиться сама, твоя мама домогосподарка. 

- Вік, я вкурсі, і про Женю і про маму. Але я не можу...

- Ну добре, я тебе зрозуміла.

Ось воно, почуття провини, яке розʼїдає груди. Хвиля сорому накриває з коренів волосся до нігтів на пальцях ніг. В горлі починає свербіти. Подруга починає клацати в телефоні з вселенською образою на обличчі. Проходить хвилина, дві. Я хочу сісти. Ні, впасти. Просто провалитись крізь землю і ніколи не зʼявлятись на світ. Відсутність власної думки колись таки мене зачавить. Я точно зможу стати поганим героєм, можливо це те, що необхідно мені прямо зараз. Але я знову підлаштовуюсь, давляче почуття в грудях не дає вільно вдихнути. Мабуть я можу це робити, тільки будучи під кимось. Що ж, ти знову виграла, чорт би тебе взяв.

Літні канікули того року пройшли добре, я готувалась до вступу в коледж, звісно хвилювалась, але мене відволікали стосунки і малювання. Мій хлопець Женя, з яким я почала зустрічатись якраз в той день, коли все таки звелась йти з подругою гуляти, був добрим, але іноді здавався мені дуже мʼяким і занадто наївним, через що часто тупив. Ми з мамою вирішили, що освіта економіста ідеально мені підійде, тому я здала ДПА і чекала вступних екзаменів.

В той час мої дружні відносини з Вікою тихо зітлівали. Після того дня я все частіше почала помічати, що тодішня подруга все частіше використовує мене. І спроби відмовити, як кроки дитини, ставали все впевненішими та швидшими. В кінці кінців, у нас із нею почалась "холодна війна" думок.

Я не вмію конфліктувати, а також не вивожу пасивну агресію в свій бік. І якщо друге дуже круто, то перше ажніяк. Розумієте, здорові конфлікти, як на мене, мають виліковний характер. Але то тільки в теорії. На практиці ж, я відчуваю атмосферу назріваючого спору, виловлюючи мінімальні риси в обличчі, рухах і голосі. Тому відкрито я не конфліктую, бо через агресивність мого тата, який знущався наді мною і мамою - для мене перше без другого неможливо. Ви помічали, як змінюється ваш пульс, коли ви незгодні з чимось? Я так, і якщо в здоровій комунікації, людина відчуває злість і виражає її, я відчуваю страх. 

Тому, єдиним шляхом завершення всіх стосунків, в яких я не можу виражати свою думку (в усіх) - прикинутись мертвою. Звісно, не в прямому сенсі, а просто потихеньку ігнорувати, відмовляти в зустрічах. Так стається з усіма моїми спробами спілкуватись з хлопцями. З моєю ліпшою подругою це сталось вперше. Але тоді, в 15 років я ще не була такою обізнаною як зараз, і не бачила причинно-наслідкових звʼязків. Я просто боялась, боялась бути поганою для оточуючих. Бо такі люди нікому не потрібні...