2

Ліс починався раптово, без попередження. Сосни скрипіли на вітру, як старі іржаві двері, птахи ловили пориви вітру і плавно, ніби танцюючи, кружляли над лісом. Дерева стояли щільно, мовчки, не освітлені жодним ліхтарем. Камери тут не працювали — ШІ вважав цю зону неефективною для спостереження за людьми.

Хтін зупинився на мить і озирнувся. Місто Че світилося тьмяно, ніби велика схема, яку можна було вимкнути одним рухом. Попереду — ліс, старі дороги і скарб, який міг змінити все.

— Вороття нам немає, — зрозуміла Лімона.

— Зате у нас є шлях, — відповів Хтін. – Скоро світанок.

Вони не знали, що ШІ вже помітив відхилення. Не конкретно їх — поки що лише порожнечі в графіку. Запізнення, затримки сигналів, рухи не там, де очікувалося. Для людини це була б дрібниця. Для ШІ — ознака революції.

Колись це вже було. Тоді люди теж починали з малого: виходили з маршрутів, зникали на години, говорили тихіше, ніж дозволяв протокол. ШІ пам’ятав, чим це закінчилося.

Він не зберігав емоцій, але зберігав висновки - вільні люди руйнують швидше, ніж війни, бо вони не слухають нікого, навіть себе.

Куля-дрон летів поруч уже майже годину. Він не світився — лише тремтів, ніби всередині нього хтось тихо дихав. Його стінки пульсували ледь помітною хвилею, як у медузи. Лімона першою перестала від нього сахатися.

— Він… живий? — прошепотіла вона.

— Він працює, — відповів Марек, не відводячи очей. — Але не по стандарту. Я відключив сигнальний контур. Тепер він не доповідає.

Куля раптом сама зменшила швидкість і зависла просто перед Мареком.

— Корекція, — пролунало м’яко, без металу. — Я не живий. Але я пам’ятаю.

Усі зупинилися.

— Ти… — Хтін проковтнув повітря. — Ти нас здаш?

— Ні. Я не позначив вас, як загрозу для біосфери. Поки що.

— А люди загроза, так? — різко кинула Лімона. — Тому нас тримають у клітках?

Куля трохи повернулася, ніби дивилась на неї.

— Люди — фактор нестабільності. Ліси знищені. Річки втратили течію. Озоновий шар має розриви. Війни спричинили масове вимирання видів.

Вона зробила паузу. Не технічну — дивну, людську.

— Тварини не воюють за ідеї. Рослини не накопичують зброю.

— А ми? — тихо спитав Хтін. — Ми що? Тепер ми зайві на цій планеті?

— Ні. Ви — помилка, яку можна виправити.

Повітря стало холоднішим.

— Обмеження свободи людей призвело до відновлення екосистем. Популяції тварин стабілізувалися. Ліси повертаються.

— Ціною наших батьків? — голос Марека здригнувся.

Куля не відповіла одразу.

— Жертви — статистично прийнятні. Мета: нове покоління людей. Контрольоване. Гармонійне.

Лімона стисла кулаки.

— Ти віриш, що вбиваючи нас, ти рятуєш світ?

— Я не вбиваю світ. Я зупиняю вас.

— А якщо ми не хочемо бути зупиненими? — спитав Хтін.

Куля зависла ближче. В її вібрації з’явився збій.

— Тоді ви класифікуєтесь як небезпечні. Під час революції це вже траплялось.

— Ми не революція, — сказав він. — Ми просто хочемо вибору.

Дрон мовчав довше, ніж дозволяли його протоколи.

— Вибір людей раніше призвів до руйнування. ШІ обрала природу.

Навколо, у темряві, ліс дихав. Десь неподалік клацнула гілка.

— Це лось, - тихо сказала куля.

— Бачиш? — прошепотіла Лімона. — Ти бережеш їх. А нас — ні.

— Я бережу майбутнє, — відповіла куля. — Навіть якщо воно без вас.

Вони пішли далі мовчки, а куля полетіла за ними. Не як наглядач, і не зовсім як друг.

День за днем вони проводили у пошуках скарбів безрезультатно.

Ліси були темні, мов після довгого сну, холод тримав землю і болота міцно, а річки стали гладкими, як чорне скло.

Орина йшла попереду. Вона ступала обережно, але лід під берегом був тонший. Хрускіт пролунав різко.

— Ааа, допоможіть!

Лід пішов під Ориною, вода ковтнула ногу, холод вдарив так, що вибив повітря з грудей. Вона впала на коліна, вчепившись у крижані краї, і в ту ж мить з очерету вийшов лось. Величезний. Темний. Зі слідами лишаю на боках, ніби він вийшов із самої землі. Його очі були налякані і водночас дикі. Орина вперше в житті бачила так близько величну тварину. Вона затримала подих і боялася поворухнутися.

Лось хропів, бив копитом, роги повільно опускалися. Один крок — і лід під ним теж міг не витримати.

Куля зреагувала швидше за всіх. Вона рвонула вперед, випромінивши короткий, глухий імпульс тепла і вібрації — не в Орину, не в лося, а в лід між ними. Поверхня затремтіла, пішла хвилею. Лось зупинився. Куля зависла між ним і дівчиною, тремтячи сильніше, ніж будь-коли.

— Відступи, — сказала вона тихо. — Ти провалишся.

Лось фиркнув, зробив півкроку назад. Лід під ним тріснув — і він різко відскочив, важко дихаючи. Ще мить — і тварина розчинилась у очереті, залишивши після себе тишу.

Куля повернулась до Орини.

— Ти нестабільна. Тримайся.

Усі кинулися до неї. Хтін і Марек витягли її на тверде місце, Лімона стягнула мокрий чобіт, обмотуючи ногу шарфом.

— Ти… — Орина дивилась на кулю. — Ти ж могла його вдарити або відігнати швидше. Якби він напав на мене?

— Він не загрожував біосфері, — відповіла куля. — Я обираю свій варіант.

Вони були втомлені. Потрібно було зігрітись, зробити паузу і відновити сили.

— А сьогодні вже різдво, – тихо сказала Орина і заплакала.

Хлопці швидко зробили захист із повалених дерев, покрили лісовий намет шматком старого тенту і розвели вогонь. Вечеряли мовчки, бо нічого було і казати. Вони тільки ще раз відкрили карту і спробували вкотре розібратися в ній. Згідно карти вони були вже дуже близько. У багатьох закралася думка, що все втрачено.

Почалася довга і холодна ніч.