1

2040 рік

Земля жила за своїм графіком, встановленим після домовленості між ШІ і залишками людства. Війни між людьми скінчились, почалася ера відновлення землі. ШІ контролював людей, створивши поселення, де люди жили, навчалися і працювали. Більше нічого вони не мали права робити. Навіть розмноження людства було підконтрольним. Люди не сперечалися. Вони давно навчилися не ставити запитань, на які не було дозволено відповідати.

Група підлітків кралася по забутих підземних, напівзруйнованих коридорах до виходу з міста Че. Хтін постійно озирався і кожні тридцять хвилин перевіряв наявність карти у внутрішній нагрудній кишені, мацаючи його замерзлими пальцями. Він замикав групу і постійно перевіряв ефір. Їм потрібно було якомога швидше вийти за межі міста, яке контролював штучний інтелект. Він тримав людей у заручниках, контролюючи їхнє життя, як ув'язнених або рабів.

Ліхтарик тьмяно світив, напевно, сідали батарейки, але замінити їх було нічим.

У коридорі було сиро й холодно. Кам’яні стіни зберігали ніч, неохоче відпускаючи її назовні.

Ані страху, ані радості. Можливість! Вперше за довгий час Хтін подумав, що сьогодні він може зробити щось, чого немає в жодному розкладі. Він згадав розповіді його батьків про інший світ, ще коли вони були вільні, коли ШІ ще не існувало. Тепер він не може в них нічого запитати, він не знав навіть, чи вони живі.

Їх було п’ятеро: Хтін, Рудий Марек, який умів лагодити все, що мало дроти, Тихий Мирон, науковець, ніби слухав світ глибше за інших. І дві дівчини. Одна — Лімона. Вона говорила різко й завжди першою. Її мати зникла після перших протестів проти ШІ. Друга — Орина. Вона майже не сперечалася, але коли щось казала, її слухали. Батько Орині був у «трудовому таборі», і ШІ регулярно надсилав звіти про його стабільний стан.

Хтін розклав карту на металевій трубі. Ліхтарик вже практично згас.

— Нам ще далеко? — одразу спитала Лімона.

Вони нахилилися ближче до карти. Лінії були нерівні, місця — без назв, але щось у цій карті було… впевненим.

— «ТУТ Скарб», — Марек прочитав вголос. Ніби хотів ще раз впевнетись у своєму рішенні піти за Хтіном. — Серйозно, я не вірю, що там буде скарб. Ще й малюнок, як курка лапой...

— А що, якщо це гроші? — тихо сказала Орина. — Гроші часів твого дідуся взагалі не мають цінності у багатьох чорнушників. Ризик велик.

Хтін кивнув. Він сам не знав, чому був у цьому певен але він відчував всім серцем, що має туди потрапити.

- А що, якщо це щось інше? Старе обладнання, дроти, кабелі! Це ми точно продамо.

- Чорний ринок металів майже щез!  - вигукнула Орина. – Без коду буде дуже важко продати, і дешево буде.

— Це пастка, — різко обірвала Лімона. — Або перевірка ШІ.

— ШІ не залишає таких кривих карт, — заперечив Марек. — Він би зробив ідеальну.

— Тим гірше для нас, — буркнув Мирон. — Значить, це людське.

Вони мовчали кілька секунд. Людське — давно стало синонімом небезпечного.

— Якщо там справді щось є, — сказав Хтін, — ми можемо… викупити їх.

Він не уточнював кого. Всі й так знали. На мить у тунелі стало дуже тихо.

— А якщо ні? — запитала Орина. — Якщо ми просто зникнемо?

— Тоді нас назвуть ворогами, — відповіла Лімона. — У будь-якому разі.

Вони знали про перезавантаження ШІ. Система ніколи не вимикалася повністю, але кожні кілька годин вона по черзі знижувала контроль у різних районах міста. Ненадовго. На хвилини. Пробоїни, яких офіційно не існувало.

— Нам час іти, цей перехід ззовні, без контролю на пару хвилин, — сказав Марек, перевіряючи час.

 Хтін проковтнув слину.

— Два дні туди, — почав він рахувати вголос. — Два дні назад. І три дні на пошуки.

— До Різдва, — тихо сказала Орина. А потім добавила засмученим голосом. - Хоч свята нам залишили.

За тиждень ШІ мав перерахувати всіх під виглядом святкової видачі подарунків. Тих, кого не буде, внесуть до списків. Тих, хто в списках — вороги.

- Слухайте, я знаю що це небезпечно, але ж що ви втрачаєте? Цей мрак? Ми ходимо все своє життя на роботу, ми не зможемо зібрати достатньо коштів. У нас є реальний шанс! - сказав Хтін, сповнений надій.

— План безумний, — сказала Лея.

— Тому він і може спрацювати, — відповів Хтін. – Зараз, і тільки зараз у вас є час повернутися назад. Але це ви зробите без мене.

Ніхто не сказав «так», але й ніхто не сказав «ні».

Вони просто сиділи, дивлячись на карту, на криві лінії, на слово «скарб», яке могло означати все — або нічого.

Лея кивнула. Орина глибоко вдихнула.

— Я з тобою, — нарешті сказав Мирон.

Хтін склав карту й сховав її назад під куртку. Десь, зовсім поряд, почувся шурхіт.

— Що? Що там? - Орина застигла на місці.

— Та, нічо. Пішли вже. То щури, - пролунало тихо від когось.

Орина мовчки пішла за всіма.

Місто вночі було темнішим, ніж мало б бути.

Освітлення зменшили кілька років тому — ІІ вирішив, що людям достатньо бачити шлях, а не світ. Ліхтарі тліли слабко, наче вагалися, чи варто взагалі світити. Снігу не було. Земля була темна, мерзла і мовчазна. І це було добре — сліди не лишалися. Вони вийшли по одному, не разом. Графік не любив груп.

Кожен крок здавався гучнішим, ніж мав би бути. Десь угорі пролетів дрон-куля — майже беззвучно, з ледь помітною вібрацією стінок. Він завис, просканував простір і полетів далі.

— Поки чисто, — прошепотіла Лімона в рацію. — Прямокутні типи ще на підльоті.

Прямокутні дрони були гіршими. Вони могли змінювати форму, трансформуватись у потужну зброю. Їх боялися навіть ті, хто вірив ШІ.

Вхід у останній підвал був там, де колись закінчилася революція.

Старий підвал, наполовину завалений, із дверима, які давно не відкривалися. Марек знав це місце — його батько колись проводив тут людей, коли ще вірили, що ШІ можна переконати. Втікачі зникли під землею. Труби були теплі, вкриті конденсатом. Вода капала повільно, відмірюючи час інакше, ніж на поверхні. Стіни пам’ятали кроки, крики, біг — усе, що колись тут було.