Розділ 42. Він знає більше

Після всього, що сталося у флігелі — безглуздого, несподіваного падіння на підлогу разом з Ейденом, нестримного сміху над картиною, яка несподівано виявилася зовсім не дзеркалом, і тих дивних, теплих слів, сказаних ним з іронією, але які прозвучали небезпечно серйозно, — Евеліна почувалася так, ніби її обережно, але наполегливо вивернули навиворіт.

Думки плуталися. Серце то прискорювало біг, то раптом завмирало, немов не знало, як саме йому тепер битися.

Коли Ейден недвозначно запросив її на чай, вона навіть не відразу зрозуміла, що йому відповідає. Слова самі склалися у ввічливо-спокійну фразу про те, що їй потрібно спершу подбати про Пихтика й нарешті знайти йому затишне місце у флігелі. А потім… потім вона обов’язково приєднається до чаювання.

Ейден подивився на неї уважно — трохи довше, ніж було необхідно, — і кивнув.

— Якщо йдеться про кілька хвилин, — сказав він, — я почекаю.

І пішов.

Евеліна видихнула. Їй конче потрібно було залишитися на самоті хоча б ненадовго.

Коробку з Пихтиком вона знайшла там же, де й залишила, — у коридорі. Їжачок спав щільним колючим клубком і від одного лише погляду на нього чомусь ставало спокійніше. Евеліна віднесла коробку до маленької комірчини, знайшла там затишну нішу, куди майже не проникало світло, й обережно влаштувала його там.

— Спи, — прошепотіла вона. — Усе буде добре. Хоча б у тебе.

Коли повернулася в будинок, Евеліна не пішла одразу до вітальні, де Вень-Чан зазвичай накривав столик до чаювання. Спершу вона вирішила забігти до себе. В голові все ще лунав сміх, спливав погляд Ейдена, його голос… Вона відчинила двері й раптом

побачила біля вікна маленький силует.

— Максиміліан?

Він обернувся.

Серце болісно стиснулося.

Вона підбігла, присіла перед ним навпочіпки, миттю охоплена тривогою. Чому він тут? Чому не спить? Захворів?

— Щось сталося? — запитала вона, зазирнула йому в очі, торкнулася губами його чола. — У тебе щось болить?

Жару не було. Але щось було не так. Вона відчувала це не розумом — шкірою, серцем.

Максиміліан раптом зробив стрімкий крок до неї й обвив її шию руками — міцно, відчайдушно, ніби вона могла зникнути, якщо він її не втримає.

— Ліно… — прошепотів він. — Ви не пішли? Не покинули нас?

У неї перехопило подих.

— Ну що ти, золотце, — сказала вона тихо, гаряче. — Звісно ж ні. Я нікуди не пішла. З чого ти це взяв?

Максиміліан ледве чутно зітхнув.

— Я прокинувся… — сказав він. — І… мені захотілося вас знайти. Я шукав. А потім почув, як тато теж шукає. Він сердився, що вас немає. А Вень-Чан сказав, що ви пішли.

То он у чому справа. Бідолашний малюк. Не так почув — і вигадав собі бозна-що.

Евеліна м’яко усміхнулася й погладила його по волоссю — по кумедних вихорах, які завжди стирчали в різні боки.

— Сонечко, — сказала вона. — Вень-Чан мав на увазі, що я пішла ненадовго. Я була у флігелі. Вкладала Пихтика спати. Один лікар розповів мені, що їжакам краще спиться в прохолоді.

Очі хлопчика трохи посвітлішали.

— Завтра ми всі разом підемо до нього, перевіримо, як він спить, — додала вона. — А зараз спати вже час тобі. Ходімо, я вкладу тебе в ліжечко й розповім казку. Про нашого Пихтика. Хочеш? Або про Мея та Лію? Або про відважного капітана, який подорожував далекими морями й потрапив на дивовижний острів?

Вона перераховувала варіанти й гладила його по голові, по маленьких ручках — їй так хотілося, щоб страх відступив. Вона відчувала, як тривожно в нього на душі. Він злякався. По-справжньому…

Лише коли переконалася, що Максиміліан трохи заспокоївся, Евеліна взяла його за руку й повела до дитячої.

Там було тихо. Під рожевим балдахіном Лайла мирно спала, притиснувши до себе плюшеве лисеня. Евеліна з полегшенням видихнула — принаймні одна з двох маленьких душ сьогодні не була стривожена страхом.

Вона вклала Максиміліана, накрила ковдрою.

Звісно, Евеліна не забула, що на неї чекають за чаюванням. Але ні про яке чаювання не могло бути й мови, доки Максиміліан не засне. Проте потрібно було хоча б попередити.

— Я зараз повернуся, — сказала вона м’яко. — Зачекай буквально хвилинку. Добре?

Вона вже майже підвелася, коли побачила, як на його обличчі знову з’являється тінь страху.

Він тихо мовив — не спитав, а саме констатував. Сумно, але без докору:

— Значить, ви все-таки підете. Мама теж пішла вночі.

Ці слова вдарили сильніше за крик.

Евеліна сіла назад на край ліжечка.

Цих бідних дітей зраджували стільки разів, що маленьке серце Максиміліана ніяк не може повірити: їх можуть любити настільки щиро, що не захочуть покинути ні за що у світі.

— Я не піду, — сказала вона повільно й дуже твердо. — Я тут. І нікуди не зникну. Будь ласка, любий, повір.

Він кивнув, але в очах усе ще тремтіла тривога.

— Я вірю… — прошепотів він. — Дуже хочу вірити. Але пані Фредеріксен сказала, що вас скоро тут не буде. Вона сказала, що ми огидні. Що з такими дітьми впоралася б лише вона.

У грудях в Евеліни спалахнуло зле, гаряче обурення. Як можна таке говорити дітям? Але разом із гнівом прийшло й розуміння. То ось чому Фредеріксен так наполегливо намагалася її вижити звідси. Управителька сама набивається в няні. Але навіщо їй це? Хоче мати тут, в особняку, повну владу?

— Не всьому, що говорить пані Фредеріксен, варто вірити, — усміхнулася Евеліна. — Дорослі теж можуть помилятися.

Максиміліан похитав головою.

— Вона не помиляється. Ми й справді неправильні, — зітхнув він. — Інші діти не роблять того, що робить Лайла.

Він про небезпечний дар сестри? Евеліна обережно добирала слова, але Максиміліан випередив її.

Він раптом сів у ліжечку й заговорив швидко, але водночас тихо-тихо.

— Ніхто не знає… Ніхто-ніхто, Ліно. Я ще нікому не казав. Але… це не Лайла винна в тому, що стається «ВОНО».