Розділ 41. Як не стати жертвою мистецтва

Ейден завжди вважав себе людиною зібраною. Навіть педантичною — в хорошому сенсі цього слова. Він любив порядок, ясність і передбачуваність, і при цьому щиро вірив, що вміє зберігати холоднокровність у будь-якій нестандартній ситуації. Вивести його з рівноваги було неможливо: ані політичними інтригами, ані каверзами королівського двору, ані дитячими пустощами.

Але зараз… зараз він був, м’яко кажучи, спантеличений.

Він лежав на підлозі.

Не сам.

І не десь там, а у флігелі.

І зверху на ньому — Евеліна.

Їх накривало щось, що за відчуттями було або старою скатертиною, або пледом.

Ця ситуація потребувало пояснень. Дуже ґрунтовних.

Останнє, що він чітко пам’ятав, — як ішов сюди з наміром з’ясувати, чим займається нова няня і чому вона так надовго зникла з дому. Намір був цілком раціональний. Абсолютно законний. А тепер він відчував прискорене дихання в себе на грудях і розумів, що реальність повернула кудись зовсім не туди.

Евеліна важко дихала. Він відчував, як здіймаються й опускаються її груди, і це… відволікало. Перед самим падінням він почув її приглушений, майже тріумфальний вигук:

— Встигла!

Що саме вона встигла, залишалося загадкою.

Він поворухнувся з наміром підвестися і для початку вирішив повернути собі вертикальне положення та гідність. Але тієї ж миті почув її голос:

— Ваша світлосте, тільки в жодному разі не вставайте! — пролунало майже як наказ. — Я маю вам спочатку дещо сказати.

Ейден завмер.

Не можна сказати, що йому дуже кортіло підвестися. Якщо бути до кінця чесним — ситуація починала йому… подобатися. Абсолютно неприпустимим чином. Приваблива дівчина так близько… тепло, запах її волосся… і водночас його душив сміх: як, скажіть на милість, магістр Греймонт, шанований радник його величності, гідний представник давнього роду, зумів опинитися в такому безглуздому, якщо не сказати — пікантному, становищі?

Цікавість перемогла.

Він лишився лежати.

Евеліна тим часом нарешті відновила дихання. Вона обережно зісковзнула з нього, але все одно залишилася надто близько — так близько, що тканина й далі накривала їх обох із головою, наче Евеліна вважала це життєво необхідним. Ніби та тканина була останнім рубежем між ними і чимось жахливим.

І вона почала пояснювати.

Плутано. Емоційно. З захопленням.

— Ви навіть не уявляєте, що могло зараз статися, якби я не встигла… Розумієте, усе сходиться. Вона хотіла, щоб я впала у ваших очах. А він не зрозумів, що це образно. Для нього без різниці: впала — значить впала. Він сприйняв буквально. Розумієте? Тому я й упала — тоді, з іграшками. Пам’ятаєте? А потім впали ви, коли ловили їжака. А тепер ось… ми разом.

Ейден сумлінно намагався вловити суть. Десь у цьому потоці слів безперечно ховався сенс. Можливо, навіть глибокий. Але її гаряче дихання лоскотало йому шкіру й заважало зосередитися і вибудувати логічний ланцюжок.

— Я дійсно звернув увагу, — з сарказмом мовив він, — що з вашою появою в домі кількість падінь різко зросла.

— Це не моя провина, — миттєво заперечила вона.

— Я б посперечався.

— Як же ви не розумієте? Усі ці падіння… вони підлаштовані.

— Ким? — уточнив він.

— Злим духом з дзеркала Рангвальда.

От тут йому стало справді важко дихати. Сміх підступив раптово, мов хвиля. Ейден стиснув губи, стримуючи його з тим самим зусиллям, з яким колись стримував емоції на засіданнях королівської ради.

— Дзеркало Рангвальда — це всього лише легенда, — сказав він, докладаючи всіх можливих зусиль, щоб голос звучав рівно. — Це, випадково, не Вень-Чан вам розповів? Він великий майстер переповідати легенди. Причому з кожним новим переказом вони стають дедалі… більш насиченими.

— Легенда це чи ні, — гаряче відповіла Евеліна, — але в мене є всі підстави вважати, що дзеркало Рангвальда стоїть просто тут, у флігелі. І більше того — саме в нього ви ледь не зазирнули, коли збиралися зняти тканину.

І тут він нарешті почав розуміти. Не все, звісно — але головне. Вона вирішила, що тисяча напастей звалиться на нього, щойно він подивиться в дзеркало. І кинулася його рятувати.

Самовіддано.

Стрімко.

З розгону.

Думка була… жахливо приємною.

Ось так його ще ніхто не рятував. І, якщо бути чесним, здається, його взагалі ніколи ні від чого не рятували.

— Тепер ви розумієте, — уже тихіше продовжила вона, — чому я була змушена діяти так… рішуче. І чому я не дозволяю вам підвестися. Якщо хочете встати — спершу щільно-щільно заплющіть очі.

Не те щоб він дуже прагнув підвестися. Його все влаштовувало. Попри всю безглуздість ситуації, він відверто нею насолоджувався.

Але правила пристойності усе ж вимагали дій.

— Ви готові? — спитав він.

— Так.

Він відкинув тканину.

Передусім Ейден задовольнив свою цікавість і роздивився, що ж саме Евеліна прийняла за дзеркало Рангвальда. Приблизно так він і думав.

Ейден підвівся, водночас допоміг піднятися на ноги і їй, підтримуючи за руку. Її очі були заплющені. Чесно. Відчайдушно.

Він знову ледь не засміявся.

— Усе, — сказав він, піднімаючи тканину з підлоги. — Можете розплющувати очі.

Звісно, Евеліна вирішила, що він сказав це тому, що знову накрив дзеркало. І слухняно виконала вказівку.

Тієї ж миті вона завмерла.

Ейден не зводив з неї погляду.

О, так. Заради цього варто було промовчати. Варто було не попереджати.

Перед нею була не дзеркальна поверхня і не містичний артефакт, а всього лише картина.

Ейден пам’ятав, звідки вона взялася. Місцевий художник — щиро переконаний у власній геніальності — якось урочисто подарував її його дідові. Картині випала честь висіти у вітальні. Але довше ніж кілька місяців дід не витримав цього «естетичного задоволення» і сам відніс її сюди, у флігель.

На полотні був зображений вітрильник у бурхливому морі. З вітрилами, вигнутими чомусь строго в бік, протилежний напрямку вітру. Причому з такою впертістю, ніби судно кидало виклик не лише стихії, а й законам природи. А над хвилями ширяла чайка. Створіння явно трагічної долі: з лапами підозріло великими, як у болотяного птаха, і крилами різної довжини. Ліве помітно переважало праве.