Розділ 40. Катастрофа, відвернена на бігу

Евеліна різко обернулася і мало не впустила ліхтар.

За її спиною стояв Ейден.

Не примара.

Не зловісний дух із легенди.

Не ожиле відображення з проклятого дзеркала.

Цілком реальний Ейден Греймонт. Високий, міцний, обурливо незворушний — ніби він не щойно з’явився з темряви за її спиною, а стояв там завжди.

Страх зник миттєво. Просто взяв — і розтанув. Ніби його й не було. На його місце прийшло полегшення. А за ним — щось іще. Тепле. Майже радісне.

Радісне?!

Евеліна подумки фиркнула. Яке недоречне почуття — радість від того, що тебе щойно ледь не довели до серцевого нападу. Але факт залишався фактом: варто було їй побачити Ейдена — і страх відступив. Кімната знову стала просто кімнатою, тіні — лише тінями, а легенди — легендами. Навіть трохи ніяково стало за власну паніку.

Втім, обурення це аж ніяк не відміняло.

— Ви мене налякали! — випалила вона, коли остаточно прийшла до тями. — Хіба можна так… так тихо… так раптово…

Ейден ледь помітно всміхнувся.

— Перепрошую, — мовив він без тіні каяття. — Не думав, що моя поява справить такий… драматичний ефект.

— Я ледь не… — Евеліна махнула рукою й не стала завершувати думку. — Що ви тут робите?

— У мене до вас те саме запитання, — спокійно відповів він. — Що ви робите у флігелі в такий час?

Він озирнувся і з лінивою іронічністю додав:

— Вирішили проти ночі пошукати, що б іще забрати звідси в дім? Що цього разу? Свічник? Годинник? Чи, може, цей гобелен відправиться прямісінько в дитячу кімнату — щоб припадати пилом уже не тут, а там?

Евеліна фиркнула.

— Ви іронізуєте, а дарма, — сказала вона. — Тут повно речей, яким можна дати друге життя. Ви взагалі відчуваєте, які вони… особливі? Кожна зберігає спогади. Атмосферу. Минулі роки. Такі речі роблять дім теплим. Живим.

Вона уважно подивилася на нього.

— Хіба ви не згодні?

Ейден хмикнув.

— Ніколи про це не замислювався, — чесно зізнався він. — Я звик вважати, що якщо річ відслужила своє, вона має поступитися місцем новій.

Втім, промовляючи це, він уже підійшов до одного з комодів і з несподіваною зацікавленістю почав роздивлятися розставлені на ньому предмети. Потьмянілу статуетку. Важкий свічник. Абажур, що десь загубив свою лампу.

І дзеркало.

Невелике. Потемніле. У металевій оправі.

У Евеліни всередині щось тривожно смикнулося.

Ось тепер — зовсім не смішно.

Усі попередні страхи, що вже були-відступили, обережно повернулися. У цій кімнаті будь-яке дзеркало могло виявитися «з сюрпризом». Ідея ще трохи затриматися тут раптом перестала здаватися розумною. Їй відчайдушно захотілося піти. І вивести звідси Ейдена.

Знайти дзеркало, з яким розмовляла Фредеріксен, — так, це було в планах. Але не зараз. Не в темряві. До цього потрібно як слід підготуватися, усе обдумати.

— Взагалі-то, — поспіхом мовила вона, щоб змінити тему, — я тут через Пихтика. Прийшла знайти йому затишне місце. У флігелі прохолодно, і він має міцно проспати всю зиму. Так сказав ветеринар. Тож питання з їжачком вирішене. Як ви й вимагали.

Ейден кинув на неї погляд.

— Майже вірю, — мовив він із легкою іронією.

І пішов далі.

Він роздивлявся полиці, заглядав у коробки, ніби вперше бачив усе це. Евеліна раптом зрозуміла: він і справді давно тут не бував. А тепер опинився серед речей, що пам’ятали його дитинство, діда, минуле життя.

Він блукав цією скарбницею спогадів і виглядав як людини, яка несподівано зустріла старих знайомих — і сама не помітила, як їй це приємно.

З однієї з полиць він зняв футляр, обтягнутий чорним оксамитом.

— Оце дивина… — сказав він. — Мій настільний набір. Дід подарував його, коли я був студентом.

Евеліна підійшла ближче.

Ейден обережно відкрив футляр. Всередині був набір письмового приладдя — потьмянілий, подекуди потертий, але все ще елегантний. Чорнильниця незвичної форми — продумано асиметрична. Підставка для пер. Канцелярський ніж. Їй упало в око шляхетне поєднання матеріалів — скла, бронзи… і, якщо вона не помиляється, слонової кістки.

— Напевно, з ним пов’язані якісь спогади, — сказала Евеліна. — Студентські роки… весела пора.

Ейден знизав плечима.

— Одного разу я впустив чорнильницю. З’явилася тріщина. Вона відслужила своє.

Він закрив футляр і поставив його на місце.

Наскільки Евеліна встигла помітити, зараз на письмовому столі Ейдена стоїть інший настільний набір — блискучий, новий і очевидно дорогий. І все ж… Яким би демонстративно байдужим не був його тон, Евеліні здалося, що подарунок діда йому дуже дорогий. Просто він не звик демонструвати власну сентиментальність.

Ейден продовжив блукати кімнатою.

Тривога знову кольнула Евеліну. Чим довше він тут ходить, тим більша ймовірність, що йому під руку трапиться оте злощасне дзеркало-артефакт — і він у нього зазирне.

Вона вирішила зробити ще одну спробу спрямувати розмову до того, що їм слід іти.

— То навіщо ви прийшли? — запитала Евеліна. — Я тут через Пихтика. А ви?

Він зупинився.

— Я прийшов по вас, — у його голосі з’явився строгий, офіційний відтінок. Включився роботодавець. — Мені не сподобалося, що я вас не знайшов, коли повернувся додому. Вас не було попри пізню годину.

От і все. Змінила тему на свою голову.

— Я вийшла всього на п’ять хвилин, — заперечила Евеліна. — І попередила Вень-Чана.

— Вень-Чан передав мені, що ви у флігелі, — кивнув Ейден. — Але минуло значно більше ніж п’ять хвилин. І у Вень-Чана вже остиг чай.

Чай?

Прозвучало так, ніби Евеліну теж запрошено. Але ж Ейден взагалі не вечеряє і не п’є чай з нянями. Він робив це кілька разів з Евеліною — як виняток і через обставини. Чи тепер це входить до її обов’язків? Вона зовсім заплуталася.

І поки вона кліпала і шукала відповідь, Ейден продовжив блукати між речей і дійшов до найдальшого кутка.