Розділ 39. Коли легенди виходять з тіні

Евеліна підійшла до флігеля, обережно притискаючи до грудей коробку зі сплячим Пихтиком і підсвічуючи собі дорогу ліхтарем. Вечір був спокійний, тихий. Перш ніж увійти, вона чомусь підняла голову й відзначила, що сніг перестав падати. Небо сяяло зорями — не було жодної хмаринки.

Коли вона відчинила двері й ступила всередину, її накрило дивне відчуття — знайомий запах старого дерева, прохолодне повітря і чітке усвідомлення, що тут хтось є.

Дежавю.

Евеліна озирнулася. Тьмяне нерівне світло пробивалося з-під дверей однієї з кімнат — тієї самої, де вона нещодавно знайшла коника-качалку і ціле царство забутих речей. І разом зі світлом до неї долинув голос.

Голос був добре знайомий.

— …я чітко сказала, що це не те, що було потрібно, — роздратовано промовила Фредеріксен.

Евеліна завмерла.

Управителька.

Знову!

Що вона тут робить? І — головне — з ким розмовляє?

Жодного іншого голосу не було чути.

Це було настільки дивно й настільки підозріло.

Минулого разу Евеліна була готова повірити, що Фредеріксен розмовляє сама з собою, випускає пару — деякі люди справді так роблять, особливо коли вважають, що поруч нікого немає. Але тепер ця версія виглядала не надто правдоподібно.

Фредеріксен говорила впевнено, різко, з сильним невдоволенням.

Евеліна швидко перебрала можливі варіанти. Патті та Вень-Чан зараз у маєтку — в цьому вона була впевнена. Ейден? Його не було вдома весь вечір. Але якщо це він, то чому мовчить? І чому розмовляє з управителькою тут, у флігелі, серед пилу й старого мотлоху?

Вона погасила ліхтар, обережно поставила коробку з Пихтиком на підлогу і, намагаючись не видати жодного звуку, рушила вперед.

Навшпиньки.

Кожен крок здавався надто гучним. Серце калатало так, що Евеліна боялася — його почують за дверима.

Вона зупинилася просто біля дверей і притулила до них вухо.

Тепер голос Фредеріксен було чути майже ідеально.

— Я ще минулого разу чітко сказала, що це нахабне дівчисько має впасти в його очах, — із натиском вимовила управителька. — Не він мав упасти! Вона! І я говорю не про падіння в буквальному сенсі. Мені потрібен конфуз. Жахливий! Набагато гірший за той, що вже стався. Такий, після якого її не просто виженуть — про неї згадуватимуть з відразою.

У Евеліни всередині все стиснулося. А чи не про неї йдеться? «Нахабне дівчисько». Надто вже це підходило під її скромну персону.

— Я не для того терплю її витівки, щоб у підсумку вона залишилася в цьому домі, — продовжувала Фредеріксен. — Вона має бути звільнена. І крапка.

Евеліна затамувала подих, щоб краще почути відповідь.

Може, співрозмовник говорить пошепки? Або дуже тихо?

Але ні. Як вона не напружувала слух, іншого голосу не чула.

І раптом Фредеріксен сказала дещо, від чого по спині побігли мурашки.

— Так, я обіцяла випустити тебе на волю, — холодно промовила вона. — Але поки що — ні. Поки ти цього не заслужив. І якщо результату не буде… я взагалі передумаю.

Евеліна ледь не відсахнулася від дверей.

Випустити на волю.

Кого?

Що або кого Фредеріксен тримає під замком? І де? Адже коли Евеліна оглядала цю кімнату вдень, там не було нікого. Ні людей. Ні тварин. Навіть миша не пробігала.

Голос за дверима замовк. Натомість почулося шарудіння — хтось рухався.

Фредеріксен могла вийти будь-якої миті.

Евеліна безшумно відступила й кинулася до інших дверей. Ті виявилися вузькими й вели до крихітної комірчини з садовим інвентарем. Там вона й заховалася, причаїлася серед граблів і старих горщиків.

І вчасно!

Почулися кроки. Вочевидь, Фредеріксен вийшла в коридор і рушила до виходу з флігеля.

Кілька хвилин Евеліна стояла нерухомо, боялася навіть вдихнути. Лише коли переконалася, що управителька й справді пішла і повертатися не збирається, вона обережно вибралася зі схованки й знову запалила ліхтар.

Перш за все, певна річ, вона мала перевірити ту кімнату, де Фредеріксен вела розмови незрозуміло з ким.

Евеліна обережно увійшла. За слабкого світла ліхтаря кімната здавалася зовсім іншою — ніби це вже було не те місце, де вона бувала вдень. Тоді вона кружляла тут із відчуттям, ніби потрапила до скарбниці: старі речі здавалися сповненими шляхетності минулого. Тепер же було відчуття, що вона потрапила до таємничої похмурої печери.

Ліхтар вихоплював з темряви лише уривки простору. Світло тремтіло — і разом із ним тремтіли тіні: чіплялися за стіни, повзли по стелі, видовжувалися й ламалися, перетворювали меблі на невиразні силуети.

Евеліні стало лячно. Не від страху — від відчуття, що вона зайшла туди, куди її не кликали. Ніби вдень це місце терпіло її присутність, а вночі перестало вдавати гостинність.

— Тут хтось є? — тихо покликала Евеліна. — Відгукніться…

Адже хтось мав тут бути. Інакше доведеться знову визнати, що Фредеріксен розмовляє сама з собою.

Відповіді не було.

Евеліна повільно обвела кімнату світлом ліхтаря. Жодного руху. Усе на своїх місцях. Усе так само, як і минулого разу.

Старі крісла. Комоди. Буфет. Свічники. Годинники. Дзеркала…

Стоп! Дзеркала!

Евеліна завмерла.

Здогад спалахнув раптово й був настільки очевидним, що в неї перехопило подих.

А що, як Фредеріксен розмовляла з дзеркалом?

Не зі звичайним. А з тим самим — з легенди, яку розповідав Вень-Чан. Дзеркалом Рангвальда.

По спині пробіг холодок.

Усе сходиться! Фредеріксен давно працює на Греймонтів. Вона напевно знає цю легенду. І вона все життя доглядає за маєтком. У неї було достатньо часу і можливостей, щоб знайти дзеркало-артефакт — якщо, звісно, воно справді існує.

Але… як вона наважилася в нього дивитися?

Адже легенда стверджувала, що кожного, хто зазирне в дзеркало Рангвальда, чекають страшні напасті. Хоча була й інша версія. Та, про яку Вень-Чан говорив з особливою обережністю: якщо сподобатися злому духові, замкненому в дзеркалі, якщо підібрати правильні слова, то можна просити що завгодно.