Розділ 38. Інструкція із зимової сплячки та сердечних справ

Друга половина дня склалася для Евеліни напрочуд вдало — настільки, що вона навіть почала підозрювати якийсь підступ.

В особняку панувала тиша. Благословенна, майже крихка — така, що зазвичай буває або ознакою повного благополуччя, або затишшям перед бурею. Але поки все вказувало на перше.

Фредеріксен ніде не було видно. Схоже, потрясіння, яке вона пережила, коли побачила господаря дому з мильним їжаком у руках, виявилося для неї нестерпним, і вона пішла додому раніше. Ейден теж зник — згодом Евеліна дізналася, що він вирушив на відкриття сніжного містечка. Та в ту мить, за відсутності їх обох, вона відчувала повну свободу дій.

Евеліна почала з кубиків. Тих самих — подарованих близнюкам батьком, акуратних, важкеньких, з літерами на гранях. Лайла й Максиміліан із запалом будували з них піраміди, вежі, будиночки і щось таке, що, за словами Лайли, було «майже драконом, тільки без крил, бо крила загубилися».

Діти, мабуть, і не здогадувалися, але це водночас був і урок читання. На прохання Евеліни вони охоче шукали кубики з потрібними літерами — і одразу ж починали імпровізувати. Лайлі, наприклад, конче хотілося, щоб на голові «дракона» красувалися два кубики з літерою «В» — вушка. А Максиміліан будував кораблик зі щоглами з літер «Щ».

Потім настав час коника.

Стару, облуплену фарбу зчищали старанно — наче позбавляли іграшку важкого минулого. Діти були вкрай захоплені. Евеліна — теж. Вона любила дарувати старим речам нове життя, характер, історію.

Коли коник нарешті постав оновленим, Евеліна навіть на мить завмерла.

Він вийшов дивовижним.

Блискучий від свіжої фарби, з добродушною мордою, рожевою гривою та синім сідлом — трохи наївний, трохи зворушливий, такий, якого можна любити без жодних умов. Лайла ходила навколо нього колами, зітхала і раз у раз притискала долоні до грудей від захвату.

— Він такий гарний, — урочисто оголосила вона. — Майже як справжній. Тільки кращий.

А Максиміліан з винятковою серйозністю додав:

— Це тому, що він спільний. Його робили ти, я і Ліна.

Коника залишили сохнути під нескінченні захоплені коментарі, і вечір якось сам собою перетік у ніч.

Діти заснули швидко — втомлені, щасливі, переповнені враженнями. Евеліна обережно зачинила двері дитячої й рушила на кухню.

Зазвичай о цій порі Патті вже йшла. Але сьогодні вона обіцяла привести Олівера.

І слово дотримала.

На кухні пахло чаєм і пирогами. За столом сиділа Патті — рум’яна й задоволена. А поруч із нею — симпатичний молодий чоловік.

Без сумніву, це був Олівер. Саме таким Евеліна його й уявляла. Добродушне обличчя, великі уважні очі. Він був рудим, як і його сестра. Тільки Ніну Патті описувала як вогняно-руду, а Олівер був світло-рудий. Його щоки, густо всіяні веснянками, палали напрочуд милим рум’янцем — таким, ніби він ніяковів уже від самого факту власного існування.

— Це Олівер, — з гордістю оголосила Патті. — Найталановитіший ветеринар на всьому острові.

— Поки що лише помічник, — поспішно виправив він з ніяковою усмішкою. — Але я дуже постараюся допомогти вашому їжачкові.

— Отже, ви вже знаєте, хто в нас пацієнт? — з усмішкою спитала Евеліна.

— Та звісно, я все розповіла! — втрутилася Патті. — У пацієнта чудовий апетит і підвищена жвавість.

— Так, — усміхнулася Евеліна. — Хворим він зовсім не виглядає. Хіба що спить зовсім мало. Переважно бігає по будинку. А їжаки ж мають спати всю зиму.

Олівер раптом разюче змінився. З сором’язливого юнака він перетворився на впевненого фахівця.

— Якщо їжак достатньо вгодований, то взимку для його здоров’я справді найкраще — сон. Якби він був худий чи слабкий, спершу його слід було б підгодувати. Чи можна мені на нього подивитися?

— Звичайно.

Евеліна відійшла й повернулася з коробкою, у якій спав Пихтик.

Олівер оглядав його прямо в імпровізованій лежанці й намагався не розбудити. Огляд був уважний, обережний і ніжний. Врешті висновок був такий, що їжак цілком здоровий і вкрай вгодований. Евеліну запевнили, що вона все робила правильно: добре годувала улюбленця й влаштувала йому чудову «нірку» в коробці. Однак, щоб він не прокидався, а спокійно і міцно проспав усю зиму, коробку слід поставити в прохолодному, неопалюваному місці.

Евеліна буквально засяяла. Як же все просто! Вона віднесе коробку до флігеля — там якраз прохолодно. І час від часу перевірятиме, як спиться Пихтику.

— А навесні, коли пригріє сонце, він прокинеться, — додав Олівер. — Його можна буде випустити в сад.

Він усміхнувся.

— Наші лірейські їжаки мають особливо добру вдачу. Вони легко прив’язуються до людей. Навіть коли Пихтика випустять у сад, він усе одно прибігатиме погратися з дітьми. Як правило, всі тварини відповідають любов’ю на любов.

— І не лише тварини, — гордо сказала Патті. — Ми, лірейці, такі самі — завжди відповідаємо взаємністю.

Вона промовила це ніби між іншим, не маючи на увазі нічого конкретного. Але Олівер раптом ледь помітно зітхнув. Бідолаха, мабуть, уже втратив надію домогтися взаємності від Розалінди.

І тут Евеліна вирішила, що час діяти.

Їй щойно допомогли — щиро, з непідробним бажанням. А отже, і вона просто зобов’язана допомогти у відповідь.

Тим більше в неї вже викристалізувалася певна ідея. Якщо Олівер ніяк не наважується заговорити з Розаліндою про свої почуття, то про них можна… написати. Тільки не в листі. Листу Розалінда вже не повірить. Та вона його навіть читати не стане — після того, як Ніна одного разу написала їй «від імені Олівера».

Але ж писати можна й більш оригінально. Тут, у Ліреї, для цього були всі умови. Олівер може залишити послання під вікнами Розалінди просто на свіжому снігу. Хай вона прокинеться, підійде до вікна… і побачить ті слова, які давно хоче від нього почути.

Так, прийом трохи дитячий. Але ж і Розалінда з Олівером ще зовсім молоді. Зате в такому жесті є саме те, чого Оліверу бракує, — відчайдушна рішучість. Саме цього вона від нього й чекає: не ідеальних фраз, а вчинку.