Розділ 37. Про користь банних процедур для їжаків та магістрів

Евеліна ще не раз згадуватиме цей день — і щоразу дивуватиметься, як за один єдиний ранок можна спершу стати опосередкованою винуватицею рожевого хаосу, а потім — безпосередньою винуватицею мильного переполоху.

Але що було робити?

Вкритий піною Пихтик вислизнув з її рук, і вона мусила за всяку ціну зловити цього негідника. Бо негідник був не просто негідником, а негідником, який будь-якої миті міг вискочити з дитячої — в коридор — а далі кудись… наприклад, просто під ноги градоначальнику.

— Пане Пихтику! — благала вона у відчайдушних спробах надати голосу виховної строгості. — Негайно зупиніться і прийміть свою долю!

Пихтик долю приймати не збирався. Він послизнувся, граційно виконав напівпірует на чотирьох лапах, проїхався на животі, мов на санчатах, і знову помчав геть. Діти, звісно ж, заливалися сміхом від захвату.

— Він як мило! — радісно кричала Лайла. — Ліно, він як мило!

Саме на це Пихтик, певно, і розраховував. Він обрав стратегію: «Якщо бігти швидко, ніхто не зрозуміє, що ти взагалі-то їжак». А Евеліна саме тим і займалася, що доводила йому протилежне.

Мабуть, тому вона не одразу помітила появу Ейдена. І навіть коли боковим зором вихопила його силует, їй було зовсім не до нього.

Хіба могла вона уявити, чим закінчиться ця гонитва? Нічим! Бо врешті всі лаври дісталися Ейдену — саме він упіймав їжака. Та ще й як! На льоту. Здійснивши героїчний стрибок…

А й справді… Ефектно…

Діти верещали від радості й захоплювалися батьком. Він лежав на підлозі, здається, теж у легкій ейфорії — від того, що в поєдинку з їжаком вийшов переможцем і зірвав овації.

Картина й без того була надзвичайно мальовнича, але, як це завжди буває в домі Греймонтів, на шум прийшли й інші мешканці: Вень-Чан, Патті та Фредеріксен.

Розгубленість тривала недовго.

Вень-Чан хитро примружився.

Патті прикрила рот долонею, ледь стримуючи сміх.

Втім, вони швидко збагнули, що їхня допомога тут, вочевидь, не потрібна, і обоє негайно рушили у своїх справах — поки їх не записали у співучасники.

А от Фредеріксен…

О, це треба було бачити.

Вона була в стані глибокого потрясіння. Дивилася на господаря маєтку так, ніби зовсім його не впізнавала. Її картина світу розбилася остаточно й безповоротно: його світлість, гідний представник поважного роду Греймонтів, королівський радник, суворого погляду якого боялося все королівство, лежав на підлозі, тримаючи їжака, з підозрілою — й абсолютно неприпустимо задоволеною — усмішкою. А його діти непристойно радісно верещали й плескали в долоні, наче батько здійснив щось видатне, а не просто з’їхав з глузду.

Евеліна ніколи не бачила людини, чиє обличчя могло б виражати стільки всього водночас: жах, обурення, сплюндровану мораль, презирство до людської природи й особисту трагедію.

— Я знала, — прошипіла Фредеріксен, ніби передбачала цю мить усе життя. — Я знала, що все закінчиться катастрофою.

З особливою люттю вона занотувала щось у свій коричневий блокнот, розвернулася і стрілою помчала коридором — з такою швидкістю, наче збиралася вискочити з цієї реальності.

Евеліна провела її поглядом і подумала, що щойно фурія оговтається від потрясіння, то з потроєною завзятістю почне вибудовувати черговий план, як вижити нову няню з дому. Деталізований такий. З пунктами і підпунктами.

Але зараз було не до цього.

Зараз треба було якось…

…по-перше, привести Пихтика в стан «не становить загрози громадському порядку».

…а по-друге, нейтралізувати Ейдена. Хоча ні — навпаки: Ейден все ж по-перше.

Евеліна підозрювала, що дуже скоро переможна ейфорія від вдалого упіймання їжака мине, і тоді, тверезо оцінивши ситуацію, він знову повернеться у стан гідного представника поважного роду Греймонтів, королівського радника, суворого погляду якого боїться все королівство.

Вона підійшла ближче. Ейден уже підвівся, але їжака з рук не випустив. Тримав його обережно, проте так, як тримають не домашнього улюбленця, а… якийсь вкрай сумнівний документ.

— Ваша світлосте, — мовила Евеліна з найневиннішим виразом обличчя, ніби щойно нічого незвичного не відбулося. — Дякую за допомогу. Ви були… вельми ефектні.

Ейден зловісно примружився. При цьому в нього сіпнувся кутик рота. Він явно хотів сказати щось саркастичне — і водночас так само явно не хотів дозволити собі сказати щось таке, що видало б, що йому смішно.

— А ви, — озвався він, — виявили виняткову самовідданість у переслідуванні… — він кинув погляд на їжака, — цього неблагопристойного пана.

— Дякую, — з гідністю відповіла Евеліна і простягнула руки. — Я заберу його.

Ейден передав їй Пихтика так, як передають небезпечну реліквію.

Пихтик обурено пихнув — ніби волів залишитися саме в Ейдена. Яка невдячність!

— І все ж, — додав Ейден, і в його очах промайнуло щось підозріло схоже на колишню суворість, — я нагадаю: термін спливає завтра.

— Термін… чого? — обережно уточнила Евеліна, хоча чудово все розуміла.

— Термін для вирішення питання з їжаком, — не полінувався пояснити він, хоча так само чудово розумів, що вона все зрозуміла з першого разу.

І в цю мить його очі справді небезпечно блиснули — не грізно, ні… радше так, як блищать очі людини, яка щиро підозрює, що це божевілля ніколи не скінчиться.

— Звісно, — усміхнулася Евеліна маленькою, дисциплінованою усмішкою.

Час було відступати. Вона повернулася до дітей і бадьоро скомандувала:

— А тепер, мої любі помічники, нам треба завершити банні процедури!

Далі все пішло значно більш мирно.

Пихтика домили остаточно (хоча вираз його мордочки красномовно свідчив: «Я це запам’ятаю»), витерли, нагодували зусиллями Патті й зрештою вклали у його коробку.

Він побурчав.

Пихнув.

Згорнувся клубочком.

І — о диво — заснув.

Евеліна зітхнула. Але це зітхання було не переможним. Радше обережним. Бо вона вже знала: це ненадовго. Цей неправильний їжак міг прокинутися будь-якої миті й знову вирушити в подорож домом.