Розділ 36. Пихтик і закони фізики

Ейден відчинив двері дитячої — і завмер на порозі.

Першою думкою було: знову.

Другою: ні, це вже щось новеньке.

Жодних слідів колишнього рожевого лиха не лишилося й близько. Килим — чистий. Меблі — на своїх місцях. Діти — як не дивно — теж чисті. Ані розводів, ані плям, ані навіть підозрілих рожевих відбитків на одязі.

Зате сама кімната перебувала в стані… руху.

Такого руху, що з першого погляду було неможливо зрозуміти, що саме тут відбувається. Усе миготіло, бігало, пересувалося, крутилося. Евеліна металася між шафою і столиком, діти носилися кімнатою, мов два маленькі урагани, й заливалися таким сміхом, що, здавалося, стіни тремтіли від захвату. Схоже, ніхто навіть не помітив появи Ейдена.

І лише за кілька секунд він розгледів причину цього хаосу.

Їжак.

Звісно ж, їжак.

Знову цей їжак!

До того ж — з якоїсь причини — увесь у мильній піні. Він щодуху тікав від Евеліни, яка намагалася його впіймати, вкладаючи в цю справу всю свою пристрасть і ентузіазм.

Їжак біг нерівно, немов по слизькому льоду, і кожен його рух породжував новий комічний ефект: лапки роз’їжджалися в різні боки, тіло втрачало рівновагу, він проїжджав на животі добрих півметра, знову підскакував і різко міняв напрямок. У миті вразливості, коли він безпорадно ковзав, Евеліна майже встигала схопити його — нахилялася, простягала руки… але в останній момент колючий утікач якимось дивом знову вислизав. Кожен такий маневр супроводжувався новим вибухом дитячого сміху.

Першою Ейдена помітила Лайла.

Вона миттєво підскочила до нього, з широкою усмішкою, наче несподівано зустріла союзника.

— Тату! — радісно вигукнула вона. — Як добре, що ти прийшов! Ти ж допоможеш нам зловити Пихтика?

І, не чекаючи відповіді, заторохтіла з такою швидкістю, що Ейдену довелося напружитися, аби вичленити сенс із цього щасливого потоку.

— Ми з Ліною все-все прибрали! Ну, майже. Усе було на своїх місцях. І фарбу ми відтерли! Повністю! Але поки відтирали, не встежили за Пихтиком, і він забруднив лапки у фарбі. Вони стали такі гарні — рожеві! Але він почав липнути до підлоги. Так смішно смикав лапками й невдоволено фиркав. І залишав сліди. Ліна сказала, що його треба скупати!

Лайла зробила паузу рівно на секунду — виключно щоб вдихнути.

— Це було так весело — купати Пихтика! Ми налили в тазик води, і йому спочатку дуже сподобалося! Він навіть пихкати перестав! Тату, а ти знаєш, що їжачки не тонуть? Він згорнувся клубочком і зовсім-зовсім не тонув! Підібгав лапки — отак, — вона піднесла стиснуті кулачки до обличчя, — і плавав.

Відверто кажучи, до цього моменту Ейден жодного уявлення не мав про плавальні здібності їжаків.

— А потім Ліна стала його намилювати, і він зробився такий слизький! — Лайла захихотіла. — Вислизнув з рук і передумав купатися! І почав утікати!

Вона подивилася на батька зі щирим подивом.

— Чому він передумав купатися? Може, йому не сподобався наш тазик? Мені б сподобалося, якби Ліна купала мене в такому гарному тазику з квіточками! А тобі, тату?

Не чекаючи відповіді (слава небесам!), вона продовжила:

— І Ліна почала його ловити! І ми теж!

Увесь цей час Ейден краєм ока спостерігав за тим, що відбувається в приміщенні.

Чесно кажучи, йому знадобилася вся його витримка, щоб не розсміятися.

Неможливо було зберігати серйозність, дивлячись на поєдинок слизького втікача-їжака і розпашілої Евеліни, яка маневрувала між меблями й погрожувала порушникові спокою всіма карами небесними.

— Стій! — вигукувала вона. — Негайно! Ми ще не закінчили!

Пасмо волосся вибилося з її зачіски, і вона раз у раз намагалася здути його з обличчя, щоб руки залишалися вільними.

Пих-пих-пих.

І це були вже не звуки їжачка.

Це було її дихання.

Та навіть після цього Ейден не розсміявся.

Ця неправильна, невгамовна няня і так зовсім його не боїться. Ще бракувало сміхом показати схвалення її… методів.

Допомагати ловити їжака він теж не збирався. Вона взяла цього порушника спокою під свою опіку — нехай і розбирається.

До того ж, навіщо позбавляти себе задоволення спостерігати за цією картиною зі сторони?

— Ой, тату, дивися! — знову вигукнула Лайла.

Їжак, у відчайдушних пошуках порятунку, пірнув під кришку коробки. І завмер. Вочевидь, сподівався, що став невидимим.

Та кришка виявилася недостатньо глибокою, і він швидко збагнув, що укриття не надто надійне. За мить з-під неї показалися чотири маленькі лапки — і кришка… поїхала.

Їжак помчав далі вже з кришкою на колючій спині.

Метушлива кришка на коротеньких лапках, що носилася кімнатою, безбожно цокала кігтиками і хаотично металася, була настільки безглуздим і кумедним видовищем, що навіть Евеліна зупинилася й розсміялася, аж зігнулася навпіл.

Але Ейден і після цього мужньо стримав сміх.

І тут кришка на ніжках раптом розвернулася… і понеслася просто на нього.

Тобто — до виходу з кімнати.

— Тату, лови! — закричали діти в один голос.

Їх можна було зрозуміти: якщо їжак вибереться з дитячої, зловити його буде ще важче. І Ейден, сам того не бажаючи, рвонув уперед. Між іншим, дуже спритно. Майстерно, можна сказати. Влучно! Та в його руках опинилася… кришка, а не їжак.

А сам колючий розбійник вискочив у коридор.

Отак ти?!

Тепер упіймати його стало питанням честі.

Ейден кинувся слідом, наздогнав негідника в два кроки, нахилився… потягнувся… не втримав рівновагу — і розтягнувся на підлозі.

Але головне — їжак був у нього в руках!

— Татусю, який ти молодець! — захоплені вигуки Лайли та Максиміліана заглушили всі інші звуки.

А тим часом ці «інші звуки» були дуже й дуже цікаві…