Розділ 35. Офіційний візит і неофіційний шум

Ейден спостерігав, як у кабінет заходить градоначальник Ліреї, й мимоволі замислився: що ж привело його сюди?

Еліот Тосс виявився чоловіком середнього віку, охайно вдягненим, із невеличкою доглянутою борідкою, що надавала його обличчю несподівано добродушного виразу. Кинувши на нього швидкий погляд, Ейден подумки всміхнувся: лише на цьому провінційному острові чиновники могли виглядати настільки… незлобливо. Ані холодної пихи, ані столичної зверхності — цей пан радше справляв враження людини, яка звикла вітатися з кожним зустрічним мешканцем і пам’ятати, у кого протікає дах, а в кого непорозуміння з сусідами.

— Радий нарешті познайомитися з вами особисто, ваша світлосте, — сказав Еліот Тосс, ледь схиливши голову. — Для мене велика честь вітати вас у Ліреї. І, зізнаюся, неабияке полегшення — бачити, що особняк більше не стоїть порожній.

— Дякую, — ввічливо відповів Ейден і жестом запросив гостя сісти.

— Я обіймаю цю посаду лише рік, — гість охоче вмостився в кріслі. — І намагаюся… — він зробив паузу, добираючи слова, — тримати руку на пульсі острівного життя. Так би мовити, не зганьбити честь попередників.

Ейден намагався зрозуміти, подобається йому Еліот Тосс чи ні. І дійшов висновку, що, мабуть, таки подобається. Так, він говорив виваженою, майже вишукано-офіційною мовою, але за цією манерою відчувався розумний, спостережливий чоловік, здатний робити правильні висновки.

Розмова природно перейшла до міських справ. Градоначальник розповів, що нині вся Лірея живе підготовкою до зимових свят.

— І сьогоднішній день для нас особливий. Ми відкриваємо дитяче снігове містечко.

Ейден кивнув. Про це він, звісно, вже чув.

— І от тут я дозволю собі невеличку зухвалість, — градоначальник усміхнувся трохи ширше. — Для міста було б великою честю, якби ви… і ваші діти… взяли участь у відкритті.

Прохання було логічним. Більше того — майже бездоганним. Саме на такі прохання найважче відмовляти. Але сама думка про те, що діти опиняться в людному місці, де збереться все місто, миттєво напружила Ейдена. Він виразно уявив натовп, шум, сміх, випадкові погляди — і небезпеку того, що дар Лайли може проявитися в найнедоречнішу мить. І тоді таємниця перестане бути таємницею.

— Ваша присутність, — додав Тосс, — неодмінно привернула б увагу преси. Королівський радник на відкритті дитячого містечка — звучить солідно, погодьтеся. Для Ліреї потрапити на шпальта газет — велика честь. А якби ви ще сказали кілька слів…

Пронирливі газетярі — для безпеки Лайли це було навіть гірше, ніж просто острівна публіка.

— Дякую за запрошення, — чемно перебив Ейден, — але, боюся, сьогодні це неможливо. Я вже маю плани на вечір.

Еліот Тосс кивнув.

— Так-так, розумію.

І вигляд у нього був відповідний — розуміючий. Та це не завадило йому м’яко додати ще один аргумент.

— Дозвольте нагадати… — він трохи нахилився вперед і знизив голос, — ваш дід, пан Максиміліан Греймонт, ніколи не пропускав відкриття містечка. Це була добра традиція. Греймонтів на острові завжди шанували…

Еліот Тосс міг і не нагадувати про це. Звісно, Ейден пам’ятав. Коли в дитинстві він приїздив до Ліреї на зимові канікули, дід водив його до снігового містечка. Ейден міг провести на ковзанці цілий день. Ті ковзани, які Евеліна знайшла у флігелі, належали йому.

На мить Ейдена накрили спогади… Холодне повітря, що щипало розпалені щоки. Дід, який з гордістю посміхався, спостерігаючи, як онук знову і знову заходить у віраж… А ще гарячий шоколад і теплі пончики, які вони їли на ходу, коли верталися додому — втомлені й щасливі…

Градоначальник тим часом вів далі, наче відчув, що намацав правильну струну.

— Греймонтів завжди поважали… але й трохи побоювалися…

Ейден підвів на нього погляд.

— Чутки, — продовжив градоначальник з ноткою відвертості. — Прокляття, дивацтва, будинок на півночі острова… Я, звісно, в це не вірю. Але люди… — він розвів руками. — Люди люблять домислювати. Поки будинок стояв порожнім, плітки трохи вщухли, але тепер знову поповзуть… А от якщо ви з’являтиметеся серед містян, відвідуватимете свята… тоді пліткарі прикусять свої язики.

Ох і хитрий цей Еліот Тосс. Дуже хитрий.

І що найгірше — він правий.

Відлюдькуватість лише підігріває чутки. А це зараз Ейдену було зовсім ні до чого.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я прийду сьогодні ввечері. Але не можу обіцяти, що візьму з собою дітей. Вони не люблять шумних місць і метушливих розваг.

Градоначальник знову з розумінням кивнув.

— Дітям зі столиці наші острівні забави можуть здатися… надто простими. Але я дуже вдячний, що ви погодилися прийти на відкриття. І не втрачаю надії, що, коли побачите все на власні очі, можливо, наступного разу таки візьмете дітей із собою. Ми готуємо багато сюрпризів. Попереду конкурс на найкращу снігову скульптуру, змагання з метання сніжних снарядів і ще багато чого.

— Побачимо, — ухильно відповів Ейден.

Внутрішньо він залишався непохитним: дітям не варто бувати в людних місцях. Принаймні доти, доки Люціан де Ревенгольд не попрацює з Лайлою. Якщо, звісно, він узагалі відгукнеться.

Еліот Тосс ще раз подякував Ейдену — це був слушний момент завершити бесіду. Ейден вирішив особисто провести градоначальника до виходу. І коли вони вийшли в коридор, до них раптом долинув веселий сміх і звуки метушні з дитячої.

Ейден із саркастичним скепсисом відзначив, що буквально хвилину тому запевняв градоначальника, ніби його діти не люблять шумних розваг. І ось воно — живе спростування. А все це — нова няня. Якби розмова з градоначальником відбулася тиждень тому, Ейден міг би з чистою совістю сказати, що анітрохи не збрехав.

І все ж, попри сарказм, йому стало цікаво, чим вони там займаються. Уява миттєво намалювала картину: з дитячої вискакує їжак і з голосним цокотом мчить коридором, а за ним з веселим вереском женуться його «нелюбителі шумних забав».