Розділ 34. Незамінна

Евеліна вислухала слова про звільнення спокійно. Майже.

Ні, серце, звісно, неприємно сіпнулося, але здивування не було. Саме цього вона й чекала. Ба більше — була до цього готова.

Ейден злий. Дуже злий. Як він там сказав? Не любить хаосу. Навіть рожевого.

Якщо вдуматися, сьогоднішній ранок і справді виглядав як виклик його світогляду. За якихось півгодини дитяча перетворилася на поле художніх імпровізацій сумнівного спрямування. Фарба, перекинуті стільці, діти, схожі на ожилі ілюстрації до книжки «П’ять причин довірити фарбування професіоналу».

І все ж…

Навряд чи справа була лише в безладі.

Евеліна майже фізично відчувала: його злість — це відлуння страху. Того самого, що накриває різко, без попередження, коли ти біжиш коридором, після того як почув підозрілий шум, і ще не знаєш, що саме сталося. Коли в голові встигає промайнути найгірше.

Він же напевно подумав про те саме, що й вона. Про дар Лайли. Про те, що знову щось вийшло з-під контролю. Саме через ці кілька миттєвостей — поки він іще не бачив рожевої фарби й не чув емоційного щебету доньки — він і сердився.

Хай там як, звільненою Евеліна бути не збиралася.

По-перше, їй зараз аж ніяк не можна було зникати з цього дому. Тут у неї намічалося одне маленьке розслідування. По-друге, в планах було відвідування снігового містечка. І думку про те, що Лайла й Максиміліан залишаться без свята, Евеліна навіть розглядати не хотіла. А по-третє… хай вона й докоряла собі за те, що недогледіла, але поганою нянею себе не вважала. Швидше вже — вкрай специфічною. В окремих аспектах навіть незамінною.

Залишалося лише переконати в цьому Ейдена.

Щойно він нарешті замовк і дав їй змогу вставити слово, Евеліна пішла в наступ.

— Ви просто не можете мене звільнити, — рішуче сказала вона.

Він скептично хмикнув:

— Чому ж це?

— Бо якщо ви це зробите, то позбудетеся, звісно, однієї проблеми… — вона зробила виразну паузу, — …але замість неї отримаєте одразу кілька нових.

— Це ж яких? — поцікавився він.

— А таких! — натхненно почала Евеліна. — Якщо мене не буде в домі, хто знешкоджуватиме Фредеріксен?

Він хотів щось сказати, але вона не дала.

— Вона зі своїм коричневим блокнотом обов’язково знайде привід насварити дітей. А після її нотацій у Лайли виходить з-під контролю дар. А хто в такому разі гаситиме пожежу? Ви ж самі казали, що інші няні при виникненні займань впадають у паніку й тікають.

І одразу продовжила, без жодних пауз:

— До того ж я вже пообіцяла дітям навчити їх читати. А дітей не можна розчаровувати. І це я ще не згадала про коника.

Він втомлено прикрив очі.

— Коник має бути відреставрований, подобається вам це чи ні. Діти на це сподіваються. А хто цим займатиметься? Фредеріксен? Вона вміє повертати старі речі до життя? І, до речі, я почала розповідати дітям казку.

Він знову розплющив очі.

— Довгу. З продовженням щовечора перед сном. І зупинилася на найцікавішому місці. Хто, як не я, зможе її продовжити? Може, ви? Ви знаєте, чим закінчується казка про Лію і Мея?

Ейден потер потилицю. Потім приклав долоню до чола — так, ніби в нього починала боліти голова.

— Я завжди думав, — повільно мовив він, — що моя донька — єдина людина у світі, здатна на одному подиху розповісти про все одразу й при цьому поставити сотню запитань. Але, як з’ясувалося, є ще одна особа з аналогічними здібностями.

Евеліна подумки всміхнулася. Супротивник був збитий з пантелику. Це надихало.

— Якщо ви вважаєте сьогоднішній інцидент моєю виною… — почала вона.

— А чиєю ж іще? — перебив він.

— Точно не дітей, — спокійно відповіла Евеліна. — Їх можна лише похвалити. Вони проявили турботу про безпорадну істоту.

— Це ви зараз про їжака? — з сумнівом уточнив Ейден. — Про того самого, який пихтить, гоцає по будинку як кінь і почувається в маєтку господарем?

— Це він від хвилювання, — запевнила Евеліна. — Так от, якщо ви вважаєте мене винною, то можете зменшити мені платню. Але не звільняйте! Якщо, звісно, не хочете всіх перелічених проблем. А щодо рожевого хаосу — я зможу домовитися з дітьми, щоб таке більше не повторювалося.

Евеліна нарешті видихнула. Це не означало, що аргументи скінчилися — у неї в запасі було ще з десяток, але вона вирішила, що можна дати Ейдену право на репліку.

Він витримав паузу. Подивився на Евеліну, потім кудись у вікно, потім поверх Евеліни, потім знову на неї.

— Боюся, що пошкодую про це рішення, — нарешті сказав він. — Але я не буду вас звільняти. І не буду зменшувати платню. Я брав вас на випробувальний термін до свят. Тож будьте ласкаві — залишайтеся до того часу.

Евеліна подумки здійняла переможний прапор.

— Однак, — додав він, — умова щодо їжака залишається чинною. Я дав вам три дні. Завтра цей термін спливає.

Вона майже не слухала. Ой, та до завтра ще стільки часу — вона щось вигадає. Головне — її не звільнили!

— І ще… — почав він.

Та договорити не встиг. У двері постукали.

На порозі з’явився Вень-Чан.

— Перепрошую, що перериваю, ваша світлосте, — м’яко мовив він. — Прибув градоначальник Ліреї, пан Еліот Тосс. Каже, з важливого питання.

Ейден помітно здивувався.

— Градоначальник? Добре, проведи його сюди, — сказав він.

Вень-Чан попрямував виконувати розпорядження.

Ейден подивився на Евеліну.

— Нам не потрібні зайві чутки. Поки градоначальник тут, — промовив він із легким натиском, — я дуже хотів би, щоб у домі не було ні чергових забігів їжаків, ні нових гучних інцидентів.

Евеліна з розумінням кивнула і вийшла з кабінету.