Розділ 33. Будь-яка інша няня

Ейден сидів у своєму кабінеті й дивився на годинник.

Стрілки рухалися рівномірно, упевнено, ніби нікуди не поспішали й ні про що не здогадувалися. Він спіймав себе на тому, що стежить не так за часом, як за самим рухом — за тим, як повільно й невідворотно змінюються секунди. Це дивним чином заспокоювало.

Ранок у нього сьогодні був божевільний. І почався ще затемна.

Вень-Чан повернувся першим поромом з Великої Землі й одразу прийшов із доповіддю. Увійшов тихо, наче боявся потривожити не дім — думки, і, перш ніж Ейден встиг поставити запитання, спокійно мовив:

— Лист доставлено. Особисто в руки.

Ейден кивнув.

Він послав Вень-Чана з посланням до особливої людини. Не з тих, кому пишуть часто. І вже точно не з тих, до кого звертаються через дрібниці.

Думка про Лайлу знову повернулася — як поверталася останні тижні постійно. Тихо, без попередження. Відгукнулася навіть не тривогою, а необхідністю щось вирішити. Він надто довго відкладав цей крок в надії, що зможе впоратися сам. Що обережність, контроль і заборони допоможуть утримати ситуацію в межах допустимого.

Але дар не зникав. Він чекав. Ріс. І Ейден це бачив.

Він давно шукав сильного мага-чорнокнижника — того, хто зміг би навчити Лайлу контролювати магію. Таких людей у королівстві було небагато. Їх можна було перелічити на пальцях. Але сама сила для Ейдена не мала великого значення. Йому була потрібна надійна людина. Та, що не стане поширювати чутки. Та, що не видасть таємницю Лайли. Та, що розуміє ціну мовчання.

І, здається, Ейден нарешті знайшов такого мага.

Люціан де Ревенхольд.

Про Ревенхольдів ходили легенди, які переповідали пошепки. Давній магічний рід, що ніколи не служив короні безпосередньо. Який король зізнається, що користується послугами чорних магів? Їх не згадували в офіційних хроніках, але саме до них зверталися тоді, коли йшлося про те, про що хроніки воліли мовчати.

Про Люціана казали, що він небезпечний.

Ейдена це насторожувало. Втім, небезпека — поняття відносне. Люціан становив загрозу лише для тих, хто ставав йому на дорозі. Він не був людиною, яка користується магією з примхи. Ба більше — вважав показну силу ознакою слабкості. Таких людей Ейден поважав.

І все ж навіть йому він не збирався розповідати про дар Лайли заочно. Лише під час особистої розмови. Лише коли переконається особисто, що довіра не стане помилкою. Саме тому Вень-Чан і повіз той лист — не з подробицями, не з поясненнями, а лише із запрошенням.

Лист був адресований не Люціану де Ревенхольду. На конверті було зазначене інше ім’я: Люціан Марр. Під цим ім’ям він був відомий у містечку, де мешкав тепер. Він не афішував свого справжнього роду занять. Його знали як скромного, непримітного архіваріуса. Людину, що працює з припорошеними пилом книгами, старими рукописами й забутими записами. Походження — без подробиць. Минуле — без питань.

Лише вузьке коло осіб знало, ким він був насправді. Ейден входив до цього кола.

У листі не було ані слова про Лайлу. Лише прохання про зустріч. Лише згадка про те, що справа конфіденційна й не терпить сторонніх вух. Ейден розраховував, що цього буде досить, аби зацікавити Люціана — або принаймні змусити замислитися про зустріч.

Він сподівався, що відповідь прийде швидко. Що Люціан передасть своє рішення через Вень-Чана. Але той попросив зачекати. Щойно ухвалить рішення — одразу дасть знати.

Ейден знову глянув на годинник. Коли це буде? Сьогодні, завтра, за тиждень?..

Тривожні думки перервав несподіваний стукіт у двері.

Рішучий, якщо не сказати — вимогливий. До недавнього часу ніхто не мав звички стукати отак: вкладаючи в стукіт емоційне послання, щоб за ним можна було вгадати настрій того, хто стукає. Ейден мимоволі всміхнувся: він чудово знав, хто стоїть за дверима.

Нова няня.

Він сам звелів їй прийти, щойно в дитячій наведуть відносний порядок. Якщо, звісно, слово порядок взагалі застосовне до ситуації, де фігурують рожева фарба, їжак і пара його п’ятирічних бешкетників.

І все ж Ейден із подивом відзначив: Евеліна ще не ввійшла до кабінету, а його настрій уже змінився. В який бік — він би не взявся сказати. Але факт залишався фактом: зеленоока проблема витіснила з його думок навіть Люціана де Ревенхольда. Небезпечного. Таємничого. Чорнокнижника з давнього роду. Якби Люціан про це дізнався — це був би серйозний удар по його самолюбству.

— Заходьте, — сказав Ейден.

Евеліна увійшла.

Не боязка. Не винувата. Не схожа на людину, що прийшла почути вирок.

Рішуча. З упевненим поглядом, ніби заздалегідь підготувалася до бою — і відступати не збиралася.

Вона навіть не дала йому заговорити.

— Якщо ви вирішили мене звільнити, то…

— Так, — спокійно перебив Ейден. — Я вирішив вас звільнити.

Він зробив паузу. Дуже коротку. Достатню, щоб побачити, як у її очах спалахнуло щось гостре, майже небезпечне.

— Принаймні, — незворушно продовжив він, — будь-яку іншу няню після подібного рожевого хаосу я звільнив би без вагань. Я не люблю хаос. Жоден. Навіть рожевий.

— Але… — спробувала вставити хоч слово Евеліна.

— Ба більше, — знову перебив він, злегка піднявши брову, — при будь-якій іншій няні подібний хаос узагалі не міг би виникнути.

— Але…

— Жодна інша няня не здогадалася б притягти старого коника з флігеля з парадоксальним бажанням його… оновити. Жодна інша няня не стала б з таким самим парадоксальним завзяттям рятувати їжака, вмовляючи його впасти в зимову сплячку.

Він на мить замовк.

І не озвучив ще дещо.

Жодна інша няня не дозволила б Лайлі обійняти себе вимазаними у фарбі руками. І… жодну іншу няню Лайла не захотіла б обійняти…

Сьогодні, коли Ейден побачив, як його донька кинулася до Евеліни — без вагань, не озираючись, — як тонкі дитячі ручки палко обвили її шию, як вона щось гаряче прошепотіла їй на вухо… у ньому ворухнулося щось дивне.